З газової камери

У середині 1970-х ця і ряд інших поем Д. Кременя стали підставою для серйозних гонінь на юнака, від яких він мусив рятуватися переїздом до Миколаївщини. В основі поеми — історія Курта Герштейна (1905 — 1945), однієї зі складних особистостей доби Третього Рейху. Свого часу він був активістом молодіжних християнських організацій, здобув технічну освіту. У тридцяті роки кілька разів арештовувався. Врешті-решт він вступив до СС, служив у напів військовому Інституті гігієни, зокрема займався дезінфекцією води для концтаборів, де став свідком численних злочинів. Потрапивши у полон після війни, написав меморандум або звіт, що фігурував на Нюрнберзькому процесі, став одним з доказів гітлерівського геноциду. Про цього німця багато писали на Заході і в Ізраїлі, зокрема ряд грунтовних статей з’явилися 1969 р. Його доля перегукується з більш відомою історією, пізніше викладеною у романі Т. Кеніллі “Ковчег Шиндлера” і його екранізації “Список Шиндлера” С. Спілберга 1993 р. Очевидно, за статтями 1969 р., їхніми численними передруками чи інтерпретаціями (можливо, в угорській пресі) із цим сюжетом познайомився Д. Кремінь.

Його поема — про зіткнення християнства і гітлерівської ідеології у душі Герштейна і у більш глобальному плані. Якраз 1973 р. вийшов серіал “Сімнадцять миттєвостей весни”, де вперше у радянському кіно з’явився позитивний образ священика (теж німця гітлерівської доби — пастора Шлага). Проте — що дозволено Юпітеру...

Безперечно, молодому закарпатському автору не подарували такого ставлення до релігії. До того ж поема абсолютно не вписувалася у канони соціалістичного реалізму, відверто виламувалася з них, протестувала проти них, що було додатковою підставою для гонінь. У результаті її опубліковно лише в наші дні — у журналі “Екзиль” та посмертній збірці Д. Кременя “З днів шалених”.

Перекласти філософську безсюжетну лірику на театральну мову — це пекло. В. Шершун спробував це зробити засобами, близькими до античної трагедії і до театру Б. Брехта, плюс сучасними спецефектами. Дуже складна у технічному плані постановка стала тестуванням оновлюваної зараз малої сцени театру Шерегіїв.

На сцені — складне поєднання хореографічних композицій 16 молодих акторів, включаючи нещодавнє поповнення трупи кадрами з Івано-Франківська і Харкова (балетмейстер В. Бабука), із вокальними вставками (музичне обрамлення Г. Шевченко, і К.Гамаги-Якубик). Зонги у виконанні Ю. Чорної — це щось. Усе це доповнюється драматичними сценками у виконанні старших артистів. На екрані — розбомблені багатоповерхівки сучасного Маріуполя. Антигеноцидна поема про Другу Світову виявилася пророчим чином спрямована у наше сьогодення.

Для створення видовища активно використано сам меморандум Герштейна, де автор так описує знищення в’язнів: “Потім процесія починає рух. Попереду дуже мила молода дівчина; тож усі вони йдуть по алеї, всі оголені, чоловіки, жінки, діти, без штучних кінцівок. Я сам стою разом з гауптманом Віртом на вершині пандуса між газовими камерами. Матері з немовлятами в грудях, вони йдуть далі, вагаються, заходять у камери смерті! На розі стоїть сильний есесівець, який своїм голосом, як пастор, каже бідним людям: "Нічого з вами не трапиться! Ви повинні лише глибоко вдихнути в камері, яка розширює легені; ця інгаляція необхідна через хвороби та епідемії ". На питання, що з ними станеться далі, він відповів: "Так, звичайно, чоловіки муситимуть працювати, будувати будинки та дороги, але жінкам не потрібно працювати. Тільки за бажанням вони можуть допомогти в господарстві або на кухні". Декому з цих бідних людей це дало трохи проблиску надії, достатнього, щоб пройти кілька кроків до камер без опору. Та більшість знає, запах говорить їм про їх долю! Тож вони піднімаються на маленькі сходи, а потім все бачать. Матері з маленькими дітьми біля грудей, маленькі голі діти, дорослі, чоловіки, жінки, всі голі - вони вагаються, але вони входять до камер смерті, штовхаються вперед тими, що стоять за ними, або загнаними шкіряними батогами СС. Більшість не мовить ні слова. Єврейка приблизно 40 років із полум’яними очима закликає помститися на голові вбивць за кров, яку тут пролито... Багато людей моляться. Я молюся з ними, тиснуся в кут і голосно кричу своєму і їхньому Богу. З яким задоволенням я увійшов би до камери разом із ними, як із радістю помер би такою ж смертю, як вони! Коли б знайшли у камерах військовослужбовця у формі - справу зрозуміли б і сприйняли як нещасний випадок, одного чоловіка тихо замовчали би. Однак мені це заборонено робити... Двері зачиняються. При цьому інші чекають надворі просто неба, голі. Хтось мені каже: "Те саме взимку!" "Так, але вони можуть застудитись холодом", - кажу я. "Так, саме для цього вони тут!" - каже мені есесівець своєю нижньонімецькою мовою. Дизель не запускається! Люди чекають у своїх газових камерах. Марно! Чутно, як вони плачуть, схлипують... Через 2 години 49 хвилин - секундомір все добре зареєстрував - дизель запускається. До цього моменту люди живуть у цих 4 камерах, чотири рази по 750 людей у 4 рази по 45 кубічних метрів! Знову проходить 25 хвилин. Правильно, зараз багато хто помер. Це видно через маленьке віконце, в якому електричне світло на мить висвітлює камери. Через 28 хвилин живуть лише одиниці. Нарешті, через 32 хвилини всі мертві!”

Фактична інсценівка цього епізоду просякнута віршами Кременя, написаними на його основі. Складний грим і декорації (сценографія Е. Зайцевої) сповнені апокаліптичної образності. Наприкінці вистави на екрані з’являється сам Дмитро Кремінь, що читає власні вірші. У глядацькій залі твір сприймається як слово про війну сучасну, на сцені вирують емоції, які нині переповнюють українців. Тому постановка дуже цікава, вагома і на часі, особливо напередодні майбутнього року, який оголошено в Україні роком Кременя.

Теги:

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати