Король і блазень

Назву нового творчого колективу розшифровують дуже по-різному. УЖ — це, звичайно, Ужгород і Уж, просто берега якого і відбулася прем’єра, а от К — компанія, колектив, але і кохання. Хтось каже — це Король Лір, з якого у трупи все починається. Біля витоків проекту — продюсер Андрій Суярко. Два місяці тому серед переселенців оголосили кастинг. Прийшло 400, відібрали кількох. Спектакль є дипломною роботою Вячеслава Єгорова, який закінчує режисерське відділення Ужгородського інституту культури і мистецтв.

П“єсу вдало адаптовано. З понад двох десятків персонажів залишено лише п’ятьох, без яких — ніяк. .Зате ці ролі піддано вже максимальній огранці. Фольклорний сюжет, який Шекспір розгорнув у багатопланову притчу, повернуто знов до народної казки, проте вона тепер виявилася про нас самих, про 2022 рік, про виконавців, які грають ніби самих себе і своїх знайомих. Класична трагедія виявилась напрочуд суголосною до наших нинішніх воєнних і особливо переселенських обставин — і на рівні окремих фраз, які не раз викликали пожвавлення у залі, і на рівні сюжетних поворотів, і на рівні характерів. Адже ідеться про випробування однієї родини, яку розірвало буквально у клоччя, вона прагне об’єднатися, та для цього аж надто сильні перепони — і зовнішні, і особливо внутрішні, у наших душах. Тому доводиться щораз ламати себе трансформуватися. Хтось із героїв зміг, хтось — ні.

Лір (О. Дашковський) — справжній цвях, який тримає усю картину вкупі, не дозволяє їй розпастися на фрагменти. Попервах не надто приємний, як і всяка влада, але з часом до нього поступово звикаєш, тим більше, що і він стрімко еволюціонує — страждання радикально облагороджують людину, зривають з неї усе наносне, залишають лише глибинне, первісного нашого Адама. Вдивляючись в актора, поступово впізнаєш в цьому образі все інших та інших персонажів сучасного українського політикуму і медіа-простору. Спеціально перепитуєш у режисера, який у актора сценічний досвід за плечима. Виявляється він “у миру” шкільний вчитель. Хоча у нас кожний педагог — той ще король Лір: усе дітям, нічого собі, а в результаті опиняється у ще більш драматичних ситуаціях і нема на те ради.

Корделія у Ю. Горєлкової — типова україночка: скромна, собі на умі, за словом в кишеню не лізе (коли не треба), а от коли треба, то — навпаки. На цьому власне і зав’язався увесь сюжет. Але дівчина поступово перетворюється із простачки на такий собі міцний горішок. Від її монологу біля сплячого батька — мороз шкірою.

Гонерилья (С.Алмаз) — таку юні художниці люблять зображати у розкішних бальних сукнях, діадемі, неймовірному макіяжі, посеред феєрверку. Така собі матеріалізація дівчачих мрій, переможниця конкурсу краси. Але безодня все активніше вдивляється у цю орхідею, і в результаті вона сама перетворюється на моторошну прірву.

Регана (О.Аляб’єва) — трохи скромніша але ще підступніша. Скажемо, не з подвійним дном, а з потрійним. Дует двох сестричок — це дипломатія найвищого рівня. Крутіша буває тільки між братніми народами. Акторка просто на долоні викладає нам психологію вічно другої людини, яка прагне будь-що стати першою, не спиняючись ні перед чим.

Блазень і у Шекспіра доволі значимий, але Руслана Тимофій перетворила цю роль на просто епічну. Його устами говорить сама людська натура, людська історія. Роль настільки пластична, що дивом дивуєшся. Ситуація щохвилини настільки погіршується, що лишається тільки блазнювати — тому під час катастроф такий попит на гумор навіть найпростішого гатунку. Але це — щось. Ви бачили, щоб живий актор перетворювався на мультиплікаційний персонаж? Оце щось з тієї серії.

Вистава складна у технічному плані. Шість модулів декорацій, лаконічний, але промовистий реквізит (одні переселенські валізи чого варті!). Костюми витримано у чорно-білій тональності, що дає асоціацію з політичними шахами. Корони-дерева — просто знахідка. Зате постійна гра кольорами через освітлення сцени перетворюється на справжню феєрію (зміна пір року і політичних сезонів). А звуки вагонних коліс у фіналі — ударна кода.

Колектив не став вигадувати велосипеда. Нині Шекспіра модно модернізувати, вивертати наопашки. Ця трупа же повернулася до класичної манери. Підозрюємо, що десь так грали у самому шекспірівському “Глобусі”. Поки дивишся — ніби перебуваєш десь поза часом і простором, у вічності.

Вистава стала уособленням української соборності. На сцені — актори з трьох областей. Серед технічних працівників — і переселенці, і закарпатці. У повному залі — так само. Аби театр народився, підставили плече ряд закарпатських владних, бізнесових і приватно-благодійних структур. Низький уклін їм від глядачів. Надалі роботу планують показувати і у “Падіюні”, і в інших містах області.

Теги:

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати