У вирі війни

Безіменна героїня твору (артистка Ангеліна Cньозик) розповідає свою житейську історію. Власне, розповідає — не те слово. Навколо неї вирують три стихії — любов, війна і музика. Кожна хилить жінку кудись в інший бік. А вона бринить, мов жива струна, мов тополя на вітрах. Здається, навіть, не так важливо, що саме вона говорить, як те, як вона це все вимовляє, як проживає це усе наяву. Тема, звісно, гостро актуальна (у залі яблуку ніде впасти, багато переселенців і армійців), драматургиня написала цю п’єсу, коли нинішня війна ще тільки починалася на Донбасі, за останні пару тижнів багато чого стало звучати ще гостріше, безкомпромісніше і болючіше. Героїня сперечається не так із кимось збоку, як передусім із собою самою, переформатовує власну душу, здійснює переоцінку цінностей, зазирає у вічі безодні — словом, чинить те саме, що зараз робить і більшість її глядачів, для кого час розділився на події до 24 лютого і після. Зараз багато чого відкриваєш для себе заново, немов колись у ранньому дитинстві — щось із жахом, щось із радістю, багато чого просто не вкладається в голову, майбутнє бачиться вже зовсім не тим, як два місяці тому. Актриса намагається передати оцей стан, піднести кожному глядачеві дзеркало, в якому упізнаємо самих себе. Годі казати про психотерапевтичний характер такої процедури і чого вона вартує самій жінці. Її емоції відчуваєш ледь не фізично.

Героїня постійно повертається до історії коханого чоловіка, який загинув на війні, але лишається жити в її душі. Проста людська історія у геть нелюдських умовах набуває якогось незвичайного звучання, перетворюється на біблійну приповідку. Жінка заново переживає своє кохання, заново відкриває себе, тоне у собі і саме це дозволяє їй вижити.

Висловити це все словами за якусь годину — марна справа. Тому монолог побудовано більше за музичними законами, ніж літературними. Різні виникають у монолозі якось самі собою, без особливої логіки, вони зіштовхуються, перетікають одна в іншу, навпаки, заперечують усе попереднє, виходять на контрапункт. Усе тримається не так на якихось причинно-наслідкових зв’язках, як на жіночій інтуїції, котру чоловікам збагнути непросто — ми оцінюємо вже результат, котрий виявляється безпомильним.

Це своєрідна сучасна версія Плачу Ярославни — про те, як жити, коли втрачено практично все (від декорацій, в яких це відбувається, — мороз по шкірі), коли майбутнє туманне, ірреальне, а психіка на межі витривалості. Тому у виставі багато магічного, апокаліптичного, від давніх містерій і феєрій, від того, що відбувалося у відблисках полум’я чи блискавок.

Велика сміливість режисера — дати зовсім юній актрисі таку роль, перекласти прописані авторкою п’єси пасажі на мову жестів, пластику, міміку, обігрування реквізиту. Два тексти (вербальний і невербальний) то розвиваються паралельно, то наїжджають один на інший, вступають у суперечку. Героїня намагається попри усе залишитися людиною, зберегти у власній душі і корені, і крила, хоча обставини прагнуть відірвати одне від одного, переполовинити кожну особистість. Героїня же лишається цілісною, нероздвоєною, незламною — і у цьому пафос твору. Таке рішення виглядає далеко не прописним, навіть не очевидним, тільки одним із можливих, але саме воно дає надію, а коли балансуєш між надією і відчаєм, краще пристати до першого берегу. Оце і є “отвєтка” героїні перед усіма викликами, які постали перед нею.

Робота не може не привертати зацікавленої глядацької уваги (наступний показ у четвер 21 квітня), але схоже, що вона буде цікава і пізніше, після нашої перемоги. Бо ця річ вічна, вона про глибини людської натури, її резерви і незадокументовані можливості — про те, що буде цікавим завжди.

Теги: театр, моновистава, Отвєтка, Фіщенко

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати