Про життя і пам’ять

“Візаві” – п’єса канадського автора Моріса Паніча, поставив її Олександр Іваненко з Одеси, який і грає чоловічу роль. Твір дуже несподіваний для нібито цілком благополучної і навіть благодушної Канади. Тим більше у такій інтерпретації.

Твір – на стикові психологічної драми і театру абсурду. На сцені – трохи пришелепкуватий дорослий онук і його напівніма бабуся. Потім з’ясовується, що це його тітка, а далі виявляється, що усе ще набагато складніше. Така собі вистава-кросворд – якщо по вертикалі так, то по горизонталі – отак... Чи навіть спектакль-анекдот, тільки гумор аж надто чорний. Чи скажемо так, філософський. Бо мовиться про смерть, про наше ставлення до неї.

Племінник приїхав підтримати свою тітку в останні її дні, закрити їй очі і поховати. В результаті провів з нею цілий рік у роздумах про смерть – переважно її зовнішні атрибути. Натомість тітка орієнтована не так на смерть, як на подальше життя. Вона пробує, навіть помираючи, відчувати себе безсмертною. Якщо племінник боїться смерті (хай і не своєї), тому постійно впадає в істерику, то тітка, навпаки, схиляється перед життям. Два актори розігрують щось подібне до елевсінських містерій – протистояння життя і смерті, спробу заглянути за край, але лишитися живим. Племінник десь підсвідомо відчуває, що помирання тітки – це репетиція його власної долі, тому перебуває спершу у цілковитому неадекватні, а згодом починає поступово прозрівати. Він осягає, що саме смерть, її наближення виявляють у кожній людині оту безсмертну компоненту, яка присутня у кожному з нас, але до часу перебуває у латентному стані. Смерть, може, найменш випадкове і найбільш закономірне з усього, що з нами стається. Саме вона остаточно виявляє характер людини, усі її глибини, надає завершеності нашому життю, робить його максимально осмисленим. Племінник просто фонтанує потоком свідомості, особливо контрастним на тлі майже цілковитого мовчання тітки.

При цьому твір завершується абсолютно несподіваною кінцівкою в дусі О’Генрі, від якої просто перехоплює подих. Або ж згадується Достоєвський: несповідимі шляхи, якими людей знаходить любов.

Натомість ”Трохи менше, трохи більше” – твір знаного італійського драматурга А.Ніколаї про жінку, яка втратила пам’ять і тепер, перебуваючи у клініці, намагається осягнути саму себе. Роль виконує вірменська актриса Нора Бадалян, пам’ятна ужгородцям по минулому фестивалю, де вона фантастично зіграла античну Ісмену.

Коли людина не володіє навіть власними спогадами, а лишень зубною щіткою, вона почувається ніби і вільною від усіх умовностей, але щось все-таки не те. Справа в тому, що сучасність дивиться у майбутнє очима минулого. Коли ж того минулого просто немає, то не вдається і роздивитися майбутнє. Майбутнє, звичайно, краще, але минуле все-таки рідніше. Тому жінка на сцені так прагне відновити свою пам’ять. Її очі – як два лазери, що нишпорять у темряві у пошуках втраченого часу. Актриса буквально вивертає назовні жіночу душу. Виявляється, що чи не найбільшим багатством людини є її спогади. Пам’ять – це той світ, де ми почуваємося найбільш комфортно. Звичайно, ті, хто бодай щось пам’ятає. Коли ж зникає навіть це, то триматися на такій похилій площині (саме на ній триває увесь монолог) вкрай складно. Отут-то і переконуєшся, що твоя пам’ять – це не стільки вміння щось пасивно зберігати у ній, скільки вміння вчасно це знаходити. Героїня риється у власній натурі, як у жіночій сумочці, але... Мандрівки углиб власної свідомості в пошуках втраченої пам’яті щораз відкривають щось нове, хоча спогади так і не з’являються. Зрештою, як казала Фаїна Раневська, склероз неможливо вилікувати, але про нього можна забути. Даний спектакль – якраз про героїчну спробу забути свій склероз, свій вік, свою смертність.

Теги:

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати