Закарпатські замки на Соляному шляху

Замки виникли як оборонно-сторожові твердині на старому Соляному шляху, що вів від марамороських копалень углиб Угорського королівства. Сіль у середні віки мала значила набагато більше, ніж зараз. Тоді це був практично єдиний засіб, що забезпечував консервування і тривале зберігання харчових продуктів, включаючи м’ясні. Перебої у постачанні солі вели до голоду. В історії практично усіх європейських країн відомі соляні бунти, пов’язані з цими перебоями. То ж значення названих замків було виняткове. Їхні власники збирали мито із торговців сіллю, а за це місцеві гарнізони охороняли свою ділянку шляху, відганяли розбійників. Приписані до замку кріпаки утримували і ремонтували мости, річкові переправи, розчищали шляхи від завалів. Під захистом замків відпочивали подорожні. Самі замки збагачувались на цій торгівлі, перетворювалися на культурні центри, поширювали навколо цивілізаційні впливи.

Університетські археологи І.Прохненко, В.Мойжес, М.Жиленко у минулі роки керували розкопками на цих об’єктах у рамках літньої студентської практики. Ними здобуто чимало артефактів (монети, кахлі, предмети озброєння і побуту), що тепер зберігаються у Виноградівському історичному музеї та університетському археологічному музеї ім. Балагурі. За результатами розкопок трьома авторами написано книжку “Замки Закарпатті від Боржави до Тиси”, яку минулоріч визнано закарпатською книжкою року. цього року планується продовжити дослідження та консервацію замків. До цього долучається також Агенція регіонального розвитку (директор М.Данканич). Раніш вона встановила на поворотах від автодороги до замків спеціальні вказівними. Міні-скульптури зображають чоловічка, що сидить на мішках, набитих сіллю. Тепер же біля трьох названих замків встановлено ще й зображення, як ці руїни виглядали багато століть тому.

Як твердить І.Прохненко, Королевський замок Нялаб існував у XIV – XVII ст., тут знайдено уламок булави, який датують початком XIV ст., коли краєм прокотилася велика феодальна війна, пов’язана з припиненням королівської династії Арпадовичів і утвердженням нової Анжуйської династії. Можливо, із завершенням цієї війни і пов’язано виникнення замку. Його збудовано на місці королівського мисливського будинку (угорською “кіральгаза”), що і дав назву нинішньому селищу. Центром замку став колодязь, який забезпечував водою його гарнізон. Навколо колодязя і виросли солідні кріпосні мури. Пізніше прибудовано окремий бастіон, що височіє на пагорбі безпосередньо над сільськими хатами. У наші часи на пустирі між головним замком та його бастіоном поставлено невелику церквицю. Саме в цьому замку переписано слов’янське Королівське євангеліє 1401 р.(у центрі селища встановлено відповідний пам’ятник), а наступного століття Б.Ком’яті переклав тут послання апостола Павла з латини на угорську. Профінансоване власницею замку видання послань стало 1533 р. першою угорською друкованою книгою. Символічно, що через три віки після того перший друкований твір сучасної української літератури (“Русалка Дністрова”, 1837) волею обставин зійшов з верстата саме у Будапешті, про що там встановлено меморіальну таблицю. До останнього часу руїни столяи зарослими чагарниками і практично не видимими. Лише нещодавно студенти розчистили їх, після чого й почалися розкопки.

Натомість краще збережений виноградівський замок Канків, за твердженням В.Мойжеса, є ровесником Королевському Нялабу. Його спорудив під час феодальної війни початку ХIV ст. великий магнат Беке Боршо. Через кілька років його брат палатин Копас і його союзник Акоші виступили проти Карла-Роберта, бажаючи посадити на угорський престол чеського короля Вацлава ІІ. Після придушення їхнього виступу король зруйнував замок і повернув місту його привмлеї грамотами 1319 і 1329 р. Надалі контрольоване замком місто Севлюш (Виноградів) стає значним центром на Соляному шляху. До кінця ХIV ст. королі передавали Севлюш різним магнатам в якості бенефіція. 1355 р. ще чотири поселення (Королево, Сасово, Чорний Ардов і Веряца) отримали спільну привілейну грамоту від Лайоша Великого, але у спірних питаннях вони мали звертатися до севлюського старости і його присяжних. 29 серпня 1399 р. Жигмонд І подарував його ішпану Землинської жупи Петеру Перені, що відзначився у битві з турками 1396 р. під болгарським Нікополем. На місце старого дерев’яно-земляного замку Перені спотрудив кам’яну фортецю “для зміцнення могутності держави, збереження миру і спокою для дворян та їхніх підданих, щрб вони могли жити без страху”, як сказано у грамті від 5 листопада 1399 р. Крім того, за участь у придушення чергової дворянської усобиці Перені 1405 р. отримав замок Нялаб у Королеві з усіма селами, що підпорядковувалися замкові. До кінця ХV ст. Перені стали всевладними господарями в місті і комітаті і практично ліквідували Севлюське право, але грамотою 1427 р. місту заново надано ярмаркове право.

Але у ХV ст. барон Перені передав Канків монахам францисканського ордену, що перетворили його на монастир. Монахи перенесли сюди останки героя битви проти турків під Белградом 1456 р. Яноша (Джовані) Капістрана. Він уславився проповідями проти турків, якими підіймав воїнський дух християн. За легендою, його поховано у замоковому підвалі, у труні, що висить на двох золотих ланцюгах. Замковий колодязь досі звуть криницею святого Капістрана. На початку ХVI ст. естергомський архиєпископ оголосив хрестовий похід проти турків. Похід не відбувся, але феодал Дьордь Дожа, згуртувавши розбурханих селян, оголосив себе королем. Після придушення цього повстання, севлюські куруци-хрестоносці поселилися у печері під Чорною горою, звідки ще деякий час нападали на багатіїв. З часом і їх переловили, окрім одного. Він поставив хрест усередині печери на пам`ять про загиблих товаришів і подався геть. Переказують, що невдовзі біля печери з`явився чорт, який підкупив пастуха, щоб той виніс з неї хрест. Після того чорт оселився в печері і насилав біди на місто. Тим часом барони Перені перейшли з католицтво у протестантство і вигнали католицьких монахів зі своїх володінь. 1556 р. він напав на Канків, повбивав монахів і викинув їхні тіла разом з останками Яноша Капістрана у замковий колодязь. Проти Перені виступив загін королівських військ на чолі з Телекеші, що штурмом оволодів замком 1557 р. Під час штурму замок було зруйновано. Але народний переказ мовить, ніби замок зруйнував Перені через те, що монахи заманили туди його доньку і тримали її там в ув’язненні. Звільнив її якійсь паломник, але вона вже була хвора і невдовзі померла.

Менш відомий Квасівський замок. Припускають, що він трохи старший за попередні. Замок збудований на зламі XII-XIII ст. у романському стилі. Руїни його височіють на 15-метровому пагорбі над р. Боржава, у центрі села. З заходу замок захищав, як і належить, глибокий рів. Зводили замок з необробленого каміння з домішками цегляної кладки. Власник будував твердиню поруч з селом – наслідок своєрідної залежності феодала від власних кріпаків, котрі платили йому натурою. На замчищу, певно, був житловий будинок – ймовірно, двоповерховий. Самотній пагорб, котрий прикривав фортифікації з боку долини, виступав час від часу непоганим щитом: з-за нього можна було влаштовувати непомітні атаки на чужі каравани, що слідували з Марамороша в Угорщину. У плані фортеця трикутна, товщина стін – 1,3 метри. А от у круглій башті-донжоні, найдавнішій частині замку, стіни мали 2,05 м. Зі сходу до замку примикала споруда нез’ясованого призначення. Дослідники вважають, що у перші роки існування замок був муровано-дерев’янним. 1390 р. в дарунок від польского короля Сигізмунда Квасово отримав Янош, син Дьєрдя Надьмігайї. По його смерті за замко судилося кілька родин. Власником став рід Баторі. 1461 р. замок належав королеві Ержебет Силаді. 1549 р. його володарка Єлизавета Екчі продала замок за дві тисячі золотих Павлу Мотузнаї. У наступні роки він, скориставшись з протиборства між угорським королем, австрійським цісарем і трансильванським князем, встановив в околицях замку свої “закони”, тобто разом зі своїми гайдуками свавільно грабував усіх навколишніх феодалів. У результаті 1563 р. угорський сейм прийняв рішення “замок зруйнувати, майно власника конфіскувати на користь казни”. Рішення виконав 1564 р. загін дворянського ополчення і цісарських військ під командою Лазаря Швенди. Під час штурму замок не був цілком знищений, він і надалі належав родові Мотузнаї, що підтверджується королівськими грамотами. 1623 р. князь Габор Бетлен передав замок у власність командуючому князівською артилерією Петеру Редеї. 1627 р. замок став власністю Давида Шикован-Біловарі. Подальші власники невідомі. Замок функціонував і далі. На колодязі збереглася дата “1794” – мабуть, час останнього його ремонту. Наприкінці ХІХ ст. замок ще існував, зараз від нього лишилися тільки руїни. Біля замкової стіни нині споруджено туристичний притулок.

Три замки є справжньою туристичною перлиною півдня Закарпаття, хоча і потребують подальших заходів по збереженню й упорядкуванню.

Теги:

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати