Історія одного роду

До цього відомий педагог В.Химинець випустив також невелику книжечку про власний рід, а етнолог М.Тиводар у своїй “Історії села Бедевля” також подав чимало генеалогічної інформації про основні роди рідного села, включаючи свій власний. Проте книжка Івана Михайловича все ж таки багато в чому перша — за обсягом, скрупульозністю і різноманіттям матеріалу.

Тут подається практично вичерпна на сьогодні історія семи поколінь одного роду – прадіда, діда і батьків автора, відтак четверте покоління автора і чотирьох його братів-сестер, далі – п’яте покоління їхніх синів і дочок (14 родин), а потім ще два покоління онуків і правнуків. До фінансування книжки долучився сам рід в особі Василя Сенька з Ізок, Віктора Сенька з Праги і Діани Сенько з Праги. Книжку щедро ілюстровано знімками з десятків сімейних альбомів. Значну частину книжки складають спогади численних родичів, ретельно записані автором-фольклористом.

Авторів прадід Сенько Михайло Руськів (1859 — 1915) збудував у Келечині хату, де народилося і виросло кілька поколінь його нащадків. Дід Федір Михайлович Сенько (1883 — 1915) загинув в Італії на річці Ізонцо у складі 85-го мараморосько-угочанського полку. Після того його брат Іван усіляко опікувався нащадками загиблого, став їм другим батьком. Авторів батько Михайло Федорович (1910 — 1967) був сільським газдою і носієм фольклору, саме від нього син зробив чимало записів. Не менше записано і від матері Марії Сегляник-Сенько (1912 — 1990).

Сам Іван Сенько став відомим педагогом, фольклористом, літературознавцем, краєзнавцем, автором понад сорока книжок. Його сини Олександр і Сергій отримали мистецьку і педагогічну освіту, працюють за фахом.

Михайло Михайлович Сенько (1939 — 2020) працював скотарем, вівчарем, шахтарем, шофером. Його син Михайло став одним з перших фермерів на Харківщині інші діти теж стали підприємцями в Україні та Чехії.

Василь Михайлович Сенько добре знаний і в Ужгороді, де мав кілька персональних виставок як художник. Закінчивши матфак, працював у сільській школі, навіть очолював її. Виховав двох синів, про яких теж мовиться у книзі.

Марія Михайлівна Сенько-Пінзур (1943 — 2011) була домогосподаркою й колгоспною дояркою, саме вона доглядала за пристарілими батьками, не забувала і про братів, постійно постачала автора сільськими делікатесам. Тому у нарисі про неї багато цікавої побутової, соціально-економічної інформації. Три доньки Марії успадкували її працьовитість. Одна відкрила сільську крамницю, інша була поварихою, третя служить в українському війську.

Федір Михайлович Сенько (1948 — 2012), як і багато закарпатців, їздив заробітчанином на російські лісорозробки. Зароблені гроші “згоріли” на ощадній книжці 1991 р. Один його син теж заробляв у Росії, Словаччині, Чехії, інший — вчитель математики у рідному краї.

Також у книжці є нариси про авторового стрия Василя Федоровича Сенька (1914 — 1994), його дітей, про авторових вуйків Івана Сегляника (1914 — 1944) і Петра Сегляника (1923 — 1944), обоє згинули у війні Другої Світової, про вуйка Михайла Сегляника (1916 — 2003), тітку Анну Сегляник-Коваль (1925 — 2014).

Чимало мовиться не лише про самих Сеньків, а й про їхніх дуржин та невісток, їхні роди. Особливо докладно — про авторову дружину Світлану Костянтинівну (1939 — 2020).

Завершуючи книжку, І.Сенько закликає усіх читачів вивчати і описувати свій рід, справедливо вважаючи що подібна генеалогічна студія (бодай у рукописному варіанті) має бути у кожній закарпатській оселі.

Теги:

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати