Врятувати рядового Т.

У повісті знову діють директор київського Музею раритетів Роман Попадинець, його син-підліток Ясь і музейниця Яна Приймак. Тепер вони за допомогою своєї машини часу (музейного крісла-качалки) відправляються у 1847 р., аби врятувати Кобзаря від арешту і подальшої солдатчини. Той все-таки не погоджується переміститися до нашої сучасності (це вже було у фантастичному романі А.Крима), а вирішує випити свою чашу до дна. Три мандрівники в часі повертаються назад нібито і ні з чим, а водночас збагачені безцінними особистими враженнями: “Для історика побачити все на власні очі – як для релігійного фанатика побувати на небесах” (с.60). Фактично уперше в нашій літературі створено яскравий образ тогочасного Шевченкового товариша Олександра Афанасьєва-Чужбинського. Та й сюжет про поета у київському казематі (там він був пару днів, а потім потрапив до Петербурга, де і відбувалося слідство) не надто розписаний у нашій Шевченкіані – хіба що сам О.Гаврош писав про це у “дорослому” романі “Донос” (2019) та паралельно цю тему зачепив О.Криштопа у своєму “Братстві”. Нового розвитку набув у повісті образ студента-зрадника Петрова, через якого і заварилась уся справа Кирило-Мефодіївського товариства.

Чи не кульмінаційним моментом повісті є епізод, коли Роман, щоб відволікти поліцейських від Шевченка, співає на весь голос “Ще не вмерла Україна” – ще до того як її було написано. Подібних блискіток щедро розсипано по загалом невеличкій повістині.

А тепер про те, що прочитується між рядками книжки. Один з найвідоміших, найпопулярніших (і водночас найбільш критикованих) віршів Шевченка – ідилія “Садок вишневий коло хати”. Для автора цих рядків він є одним із найбільш загадкових у творчості Кобзаря. Адже це один з текстів циклу “В казематі”, що написаний вже у Петербурзі, але насичений ще київськими враженнями.

Книжка Гавроша наштовхнула на думку, що саме такий парадоксальний вірш і мав би бути написаний у результаті діалогу поета з далекими нащадками (діалогу, скажемо, у формі сну на в’язничних нарах чи у формі гарячкового марення чи іншого якогось пограничного стану). Сучасний письменник реконструював такий потенційний діалог за допомогою літературного прийому машини часу, але ж суть не у засобах (вони можуть бути дуже різними), а у змісті здійсненої реконструкції. 1849 р. Шевченко бідкався: “Либонь, уже десяте літо, як людям дав я «Кобзаря», а їм неначе рот зашито,. ніхто й не гавкне, не лайне, неначе й не було мене». Тобто тема зворотного зв’язку з “мертвими, живими і ненародженими” була для нього дуже болючою, до неї він постійно повертався. Авжеж гризла його ця думка і в казематі. Фактично вірш про садок став рефлексією Шевченка-християнина з приводу власної долі, того екзистенційного вибору, що виникав перед ним. Вишневий садок став для нього алегорією євангельського Гетсиманського саду (згодом цю алегорію розгорне на сотні сторінок Іван Багряний). Вірш — про відчуття неминучої жертви з боку автора, про вирване майбутнє десятиліття, про сон-забуття цілої України — і все ж таки із світлою нотою надії: “Затихло все, тілько дівчата, та соловейко не затих”. У повісті Шевченко-персонаж тільки натякнув для найбільш прозірливих з юних читачів на те, що реальний Шевченко теж завуальовано висловив у трохи пізнішому вірші: про необхідність викупної жертви для України, на яку Кобзар свідомо пішов.

Книжка О.Гавроша демонструє нестандартний підхід до однієї з найскладніших постатей української історії. Олександр підійшов до цього з традиційним зухвальством і дивовижним безстрашшям, ризикнув і схоже, що виграв.

Теги: Гаворош

2 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати