Метелики на хуторі

Режисер технічно складної, понад годинної вистави – Наталя Орєшнікова. Це її магістерська робота як випускниці Київського університету театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого за спеціальністю “режисура” (за першою спеціальністю вона акторка).

Спектакль програмний і для режисерки, і для театру у цілому – у тому сенсі, що підсумовує пару-трійку десятиліть роботи колективу. Театру щойно виповнилося сорок, Н.Орешнікова у трупі фольклорні тридцять три літа, у виставі же відчуваються набутки, ходи, знахідки щонайменше двадцяти останніх років. Це творчий розвиток того, що вперше прозвучало у  “Робінзоні”, “Недотепі із Вертепу”, “Конягах”.

Це зовсім незвичний для нашого покоління Гоголь, викладений мовою генерації, звичної до комп’ютерних ігор, до віртуальної реальності з  її імітаційними ефектами, для тих, кому зображення на дисплеї природніше, ніж картинка за вікном. На диво, але Гоголь ідеально вписується у цей за екранний хронотоп, ніби він від самого початку писав саме про оце.  

Козак Василь, Хома Брут і коваль Вакула легко перетікають одне в одного, а їхні історії виявляються варіативними спробами розв’язання тієї самої проблеми. Кожний має свою відьму, і її не обійти, не об’їхати. Бо схоже, що твоя відьма – це частина тебе самого.   

Максимально глибокий зміст увібгано в удавано спрощену форму. Це ширмова вистава, від чого наш глядач уже дещо відвик. Ляьки ніби і традиційні, але кожна геть індивідуалізована.  

Усі три сюжети зв’язує між собою Хронос – якийсь вертепний образу ангела на ходулях з гусарськими крилами за спиною і гострою косою в руках. Тобто до сучасного кібер-панку додано ще класичне бароко, аби вже усе до купи, як у доброму салаті.

Кожну мізансцену можна описувати геометричними термінами. Схоже, що Режисера вивіряла усе це з циркулем і лінійкою у руках. Відбувається постійна перекличка вертикальних і горизонтальних ліній, час від часу їх рішуче перекреслює діагональ, рухи угору і вниз ніби перекреслюють попередні дії і слова. Одного разу виникає образ квадратури кола. Ляльки якраз черговий раз намагаються узгодити чоловічу і жіночу психології, але щораз якийсь дріб’язок не вписується.  

Вій тут не схожий ні на що з того, що бачили раніше. Цей Вій, який надивився “Термінатора”, “Хмарного атласу”, “Тенета”, увібрав у себе ауру відповідних персонажів. Вій доби гібридних війн і планетарних епідемій. 

Візуалізація образів – взагалі окрема пісня. Спектакль водночас є магістерською роботою головного художника Львівського театру ляльок Інесси Кульчицької. Музику для твору написав чернівецький композитор Євген Столяр. Усе доповнюється просто божевільною грою світла, мерехтінням різних декорацій. Гіпнотичний транс, в який занурюють глядача, дає свій ефект. 

Після викликаної карантином перерви настільки несподівана робота особливо б’є по нервах. Вона справді про вічне, бо людині ніколи не набридне копатися усередині себе самої, встромляти пальці куди не треба, порпатися на дні власного серця. Оптимістичний нібито фінал при цьому вистрибує, наче чортик з табакерки. Вистава має сильний після смак, тримає тебе у напрузі ще кілька днів, не відпускає, аж поки у твоїй свідомості не вистрелять усі закручені нею пружинки.    

Теги:

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати