Загадковий мідно-бронзовий вік стає ближчим

Щойно вийшов з друку другий том “Історії України” Сергія Федаки – “Мідно-бронзовий і початок залізного віку”.

Загадковий мідно-бронзовий вік стає ближчим

Строго дотримуючись карантинних обмежень, повідомляємо зі свого заекранного далека про вихід другого тому як про здійснений факт. У книжці теж не раз згадуються різні епідемії. Зокрема, одна з них стала доленосною для племен ямної культури, що панували в українських степах у III тисячолітті до н.е. А проте ямники пережили ту заразу і продовжили розвиватися й у наступні періоди бронзової доби.

Мідно-бронзовий вік досі лишається для нас, висловлюючись рядком М.Бажана, “в бронзово-зеленій темноті”. Дана книжка – чи не перша в нашій історіографії, де робиться спроба повної картини тієї епохи – від А до Я. Значну частину тому присвячено трипільцям – найяскравішій культурі мідної доби, яку у нас чомусь перетворили ледве не на карикатуру. Тут же її показано в усій складності і суперечливості. Чимало мовиться і про п’ять середньостогівських культур. Саме вони були першими індоєвропейськими спільнотами, і від них вже можна простежити мовну еволюцію населення на українських теренах. Відтак розглянуто ще понад тридцять різних культур. Особлива увага у томові надається Закарпаттю. 

У мідному віці парадоксально злилися в нероздільну амальгаму численні пережитки минулого з не менш чисельними новаціями, забіганнями уперед. Подібно до того, як пізній СРСР називали Верхньою Вольтою з ракетами, так і мідний вік можна назвати кам’яним віком з мідними ножами. Трипільська протоцивілізація була найтривалішим  з усіх енеолітичних забігань уперед, виснажливим марафоном до тієї якості життя, яка стане стабільною на українських теренах  тільки вже у середньовіччі. Дивно не те, що Трипілля врешті-решт загинуло, а те, що воно виникло і так довго існувало. Якщо згадати заклик М.Чернишевського про перенесення з майбутнього у сьогодення усього доброго і корисного, то перша на українських теренах протоцивілізація займалася саме цим. Трипільська людина відзначалася небаченою раніше креативністю. У трипільському суспільстві мусив бути прошарок, який можна назвати далеким доісторичним прообразом сучасного “креативного класу”. Водночас багато в чому трипільці розробляли різні тупикові лінії технічного прогресу, не виходили за парадигму екстенсивного розвитку, то ж і були приречені врешті-решт на відхід з історичної арени. Водночас їхні численні набутки пережили трипільців на цілі тисячоліття, були успадковані віддаленими наступниками. О. Горбовський колись писав: якщо ти живеш у місті, подякуй першій людині, яка заклала тут камінь, якщо живеш у селі – подякуй першому, хто зорав місцеве поле. І в розорюванні широких нив, і у спорудженні міських (протоміських) мурів трипільці були першими на українських, молдавських і румунських теренах.

Саме в добу енеоліту український світ починає множитися на кілька мовних світів – до угро-фінських племен, що мешкали тут ще з неоліту, додаються племена індоєвропейські і, можливо, прототюрки. Тоді також уперше досягнуто оптимального (для тодішніх технологічних можливостей) використання ресурсного потенціалу України. В енеоліті намічається тенденція, коли найпотужніші племінні угруповання прагнуть включити до свого ареалу територію майбутньої Київщини, де верхні притоки Дніпра впадають у нього, після чого ця річка стає значно повноводнішою. Першими це зробили трипільці, витіснивши звідти неолітичні дніпро-донецькі племена. Середньстогівські  племена теж намагалися досягти цього регіону, але вдалося це тільки ямникам, які розселилися на землях трипільців і насипали свої кургани на руїнах їхніх протоміст. Північ та захід колишнього трипільського ареалу заселили носії культури кулястих амфор, які теж прагнули опанувати Київщину, але не змогли. Натомість на початку бронзового віку Київщина була стиком трьох культурних ареалів: з пн. сюди підходили неолітичні племена, з пд. зах. – пізні трипільці, з південного сходу – степові культури.

     Саме у бронзовому віці доба металів почалася по-справжньому, на повну силу. Специфікою ранньобронзової доби є етнокультурна консолідація населення, коли племена ямної спільноти та культури кулястих амфор контролювали практично всю територію сучасної України. Це був час, коли культурні імпульси з України назовні чітко переважали зовнішні чинники.

За середньої бронзи відбулися значні зрушення у сфері металургії та металообробки. Металеві речі широко входять у побут, виробництво, військову справу. Саме тоді бронзовий вік поширився на всі терени України. Перехід від середньої до пізньої бронзи зайняв особливе місце в історії людства, оскільки завершив процес ізольованого розвитку та поступового виродження первинних цивілізацій. Кожній із них індоєвропейці додали свіжої крові, оновивши владу і зцементувавши історію Старого Світу в загальний системний процес. Цьому безумовно посприяло налагодження широтних торговельно-політичних зв'язків із використанням як сполучної ланки зони відкритих степів, що простяглися від Карпатського басейну до гір Хінгану на північному сході Китаю. Відтоді стали можливими контакти цивілізаційних осередків на півдні Європи з відповідними утвореннями Далекого та Середнього Сходу. Це час розвитку комплексного скотарсько-землеробського господарства за утвердження осілості. Якщо за доби ранньої та середньої бронзи кількість поселень в ареалах культури чи спільноти вимірювалася одиницями, десятками і лише в окремих випадках — сотнями, то за пізньої бронзи йдеться вже про сотні й тисячі селищ, маємо всі ознаки демографічного вибуху. Водночас після героїчної доби бойових колісниць спостерігалася політична стабілізація, підтверджена відсутністю воїнських могильників чи поховань та ознак насильницької смерті серед досліджених небіжчиків. Відбувається розквіт гірничої та бронзоливарної справи.

Загалом господарська криза доби пізньої бронзи, яка потягла за собою кризу демографічну, до невпізнання змінила всю ситуацію на українських теренах, а також приводить до повної зміни життєвого укладу місцевих племен. Етнічна карта України за доби бронзи була несталою, сегментовано. Найвиразніша етнічна спадковість простежувалася у Степу, Поліссі і Закарпатті. А от зручна для проживання лісостепова зона була ареною міжетнічних контактів і конфліктів. Під час бронзового віку Україна зазнала максимальних впливів з-за меж цього регіону. Лише культура багатоваликової кераміки була явищем загальноукраїнського масштабу з міцним місцевим підґрунтям. Проте її носіїв швидко посунули з лісостепу, звівши до сили локального рівня. На Півночі та Заході відновилися потужні західні впливи, а на Півдні та Сході – східні, що підтверджується сферами впливів металургійних провінцій, які перекривалися між Південним Бугом і Сіверським Дінцем. Концентрація цих впливів мала місце в Наддніпрянщині, й особливо на Київщині, де фіксуються найпотужніші осередки металообробки, за відсутності власної руди. Племена, що населяли тоді терени України, сумлінно виконували функції мосту між Сходом і Заходом, збагачуючись на цьому. Етнічна строкатість України бронзової доби ілюструється цікавим спостереженням німецького історика і філолога Г.Шрамма: у ті часи Дніпро мав три різні назви на трьох відтинках течії. У степу його звали по-іранськи Варос (звідси пізніше грецьке Бористен), у лісостепу по-фракійськи – Данапрос, у Поліссі – Славута.

За майже два тисячоліття бронзового віку населення України подолало наслідки господарської кризи, яку зазнали ранні аграрні суспільства наприкінці мідного віку і яка підкосила трипільську протоцивілізацію. Тривалий шлях розвитку привів до відтворення господарства з провідною роллю землеробства. Цьому сприяло поступове відновлення родючості землі, запровадження орного землеробства (замість мотичного), розвиток тваринництва як допоміжної і резервної галузі. Попервах інтенсифікація господарства стримувалася відсутністю місцевих покладів мідних та цинкових руд. Надалі потреба у металі стимулювала товарне виробництво – для обміну свого продукту на руду, злитки або готові вироби. За цих умов активізується організаційна функція суспільства, спрямована  на отримання, перерозподіл, захист та обмін додаткового продукту. Бронзова зброя і конярство породили новий прошарок професійних воїнів – вершників і колісничних. Проте можливість отримання додаткового продукту була ще незначною – це й затримало збереження первіснообщинних відносин. Але ріст населення поступово сприяв сегментації общин і сімей, а економічне усамостійнення окремих сімей підривало їхню залежність від роду і підточувало основи родового ладу. На зміну колективній власності приходила приватна. Потреба регулювати зовсім нові майнові і поземельні відносини підносила суспільство на поріг класоутворення і державотворення.

Перехід до залізного віку на українських землях був багатоваріантним. Новий метал різко посилив значення землеробства, а водночас і войовничість усіх племен. З ним збройні конфлікти інтенсифікувалися, стали практично безперервними. Протистояння Степу і Лісу, яке за бронзи тільки намітилося, тепер стає одним з головних сюжетів української історії на майже три наступні тисячоліття.

            Завершується том розділами про кімерійців і таврів – найдавніші два народи, про яких вже маємо не лише археологічні, а й письмові дані. 

            Презентація тому планується в обласній бібліотеці ім. Потушняка у вівторок 1 вересня о 16-й годині. Учасники запрошуються у гігієнічних масках з дотриманням санітарних норм.

27 серпня 2020р.

Теги: