Опришок і графиня

Григір Пинтя (бл. 1670 – бл. 1713) – один з найбільш легендарних карпатських опришків, про якого збереглися десятки переказів, учасник війни Ференца Ракоці. Йому “присвячено” ряд указів тодішнього цісаря Леопольда І. З виду був “чорний, як би його мастю вимастили”, зате велетенського зросту – у його постолах діти, “як у коритах, по Тисі плавали”, а у чобіт “вліз би чоловік середнього зросту”. За фольклорними свідченнями, загін налічував двадцять, тридцять, сорок і навіть двісті хлопців. Усі ці моменти ретельно відтворено на сцені. А що серед різних діянь Пинті ще й штурм чи принаймні облога Хустського замку, то театрові давно годилося відтворити цю постать.

Вистава – про своєрідний роман опришка і доньки графа Естергазі, про пов’язані з цим пригоди. Окремими деталями воно перегукується з “Піратами Карибського моря”, десь – з чисельною уже фільмотекою про опришків, десь з закарпатськими казками і баладами, хоча сам сюжет цілком оригінальний, а його повороти несподівані і тримають глядача у напрузі до останнього моменту.  

Жанр визначено як мюзикл для сімейного перегляду. Справді, глядач будь-якого віку знайде тут для себе щось цікаве. Оркестр – повноправний учасник дійства (музичний керівник М.Волошин, диригент О.Локотош), музиканти ведуть паралельну оповідь, вступають у резонанс з акторами сцени і забезпечують значну частку успіху. Звучить переважно закарпатський фольклорний та угорський мелос. Аранжував усе до єдиного знаменника хустський композитор В.Чаусов. Це один з небагатьох поки що закарпатських мюзиклів. Дует графа і його доньки – така собі вишенька на торті, хоча вокальних номерів взагалі чимало.

Хоч вистава триває трохи понад годину, без антракту, проте декорації змінюються чотири рази. Сценограф В.Штефуца відтворив розбійницьке кубло з “живою” ватрою, палаци графа і барона, хащу із різною нечистю.  Костюми (О.Дорошенко) стилізовані під реальну моду Угорського королівства XVIII ст. Панянки у бальних сукнях неначе зійшли з картин старих майстрів (хореографія В.Кіша).

Режисер і виконавець головної ролі В.Давидюк створив на сцені цілий світ романтичного театру, можна навіть сказати, театр у театрі. Не раз ловиш себе на думці, що актори бавляться у театр, як малі діти, і це їм страшенно подобається. Їхній настрій просто вибухає у зал і передається глядачам. Опришок вийшов дуже собі на умі, максимально пластичний (містер Перевтілення), крутить подіями як циган сонцем. Законодавець мод – не здивуємось, якщо його фрази і жести широко розійдуться у Хусті, особливо серед підлітків.

Образ головної героїні – щось дуже незвичне для нашої сцени. Коротше, феміністкам  має сподобатись. Хто бачив М.Рибчук у ролі Наталки-Полтавки чи примадонни з “Останнього танго”, тут просто не впізнає її. Творчий діапазон актриси виявляється ніяк не меншим за її вокальний діапазон. Її героїня – комета, що перетасувала все навколо себе і знову зникла за горизонтом. Чорна молінезія лісового акваріуму і біла пташка графських покоїв.

Старий граф (В.Снітар) нагадує казкового крука (все знаю-розумію, але нікому нічого не скажу). Це ота яблуня, від якої графиня. Відчувається, що за плечима – бурхлива молодість, жінкознавство, можливо навіть чорнокнижництво і алхімія. Єдине, над чим не владний час – його голос, досі однаково придатний і для дискусій з кредиторами, і для любовних освічень.

Барон Рутенштайн (А.Барна) з мереживними манжетами і неймовірною перукою багато в чому так і лишився загадкою. З одного боку, ніби й негативний персонаж, а з іншого – це просто згусток шарму і вигадливості. Влаштований ним бал – кульмінація спектаклю. Коли ж він особисто показує фокуси, розумієш, що людина далеко не однопланова – такий собі провінційний Воланд – Мефістофель. Ну і русько-німецьке прізвище остаточно переконує, що драматург спеціально зробив його вкрай неоднозначним, складним поліфонічним. Артист максимально посилив цю тенденцію. 

Лісова братва (О.Липчей, В.Бабич, М.Анишинець, С.Маслов) – це безперервна пантоміма, як мовиться у старій рекламі, з точністю до міліметру. Хлопці буквально заповнюють собою весь простір. Це та свита, яка грає короля. При цьому кожний має власне обличчя і улюблену зброю. Втілюють стихію вогню, яка пройма усе дійство. Як писав поет (правда, вже про 1990-ті):

Вижило з них зовсім мало,

Бо жорстоким був відбір –

Кому пам’ять, кому слава,

Кому став спочинком бір.

Ніхтолиця – жіноча істота без обличчя, у масці, під кінець ще й роздвоюється (В.Вайнраух, В.Баник), втілює містику мараморошських лісів, такий собі персонаж Геловіну. 

Окреме слово – про бійки і фехтування. Для їх відпрацювання артистами театр залучив тренерів із місцевого спортивного клубу. У результаті вийшла найкраща бійка за всю історію закарпатського театру. Це можна показувати на фестивалях історичних реконструкцій. Хоч наші колективи ставили упродовж століття десятки вистав мілітарної і кримінальної тематики, але так переконливо ще не бився ніхто. Це треба бачити.

Творчій команді вдалося створити дуже привабливий образ рідної минувшини. Це як ілюстрації Ф.Манайла до збірки балад П.Лінтура. Театр поступово перетворюється на мурашник чи термітник, що живе єдиним організмом, все активніше вгризається у закарпатську дійсність і відтворює її у незабутніх образах.

Теги:

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати