З журбою радість обнялась

Перша вистава просто фонтанує різноманітними зоровими образами. Актори – хто з накладним черевом, хто з такими самим плечима, хто з горбом. Про жінок взагалі мовчимо. Згадується віршик І.Губермана:

В мужчине ценим ум и силу,

Чтоб всё бурлило и кипело,

А в женщинах мы ценим нежность

И остальные части тела.

Спектакль вийшов максимально веселий, життєрадісний і безтурботний. Він настільки контрастує з нинішніми буднями, що хочеться назавжди утекти отуди, у ту казку вічного літа, де усі зайняті основним філософським питанням, які самі персонажі формулюють так: «І навіщо на світі оті жінки?” Актори відверто дуркують на сцені, впадають у дитинство і заражають своїм настроєм цілий зал. Один анекдот плавно перетікає у наступний, благо сюжет широкій публіці практично не відомий, то ж сміх у  залі не змовкає.  Усе обертається навколо дружби-конкуренції двох сусідів – коваля з писклявим голосом (В.Снітар) і мельника (С.Маслов), що вшир більший, ніж у висоту. Піднято і модну нині корупційну тему: писар (А.Барна), бажаючи  заробити на обох сусідах, закручує таку інтригу, що потім усі цілим гуртом ледве виплутуються з неї. Приземкуватий писар нагадує злого, але вертлявого гнома. Наймити у сусідів – хлопці хоч куди, а доньки сусідів – дівчата хоч кому. Еротичні сценки свого часу просто порвали скромний Хуст, і в Ужгороді вони теж пішли на ура. Гість з Лопухова, що біля Ганичів, який випадково прибився на хутір двох сусідів, це пародія на всі сучасні молодіжні культури, разом узяті. Режисер і трупа запропонували міцний коктейль з театру корифеїв (нашої класики), комедії дель арте і відвертого цирку. Десь воно нагадує телевізійні мюзикли, що показують на Новий рік, але з густим закарпатським колоритом.

Натомість «Танго” зовсім інше. Аж не віриться, що ті самі артисти з інтервалом у пару годин можуть зіграти дві такі різні вистави. Історія чотирьох реальних митців, що брали участь у розбудові Карпатської України переплетена з долею вигаданої Василини з Колочави (В.Вайнраух) і професійної співачки (М. Рибчук). Драматург і театральний колектив зуміли подати події, що вже стали хрестоматійними, з нового, несподіваного ракурсу. Усе крутиться навколо польського танго Єжі Петербурзького «To ostatnia niedziela» (нам воно більше відоме за російською версією Й.Альвека “Утомлённое солнце”). Написана 1935 р. пісня  швидко поширилася цілою Європою – було у ній щось суголосне тогочасній напруженій атмосфері, передчуття розлук, які чекали на мільйони чоловіків і жінок. Вписана в умови Хуста лютого – березня 1939 р. пісня стає символом тогочасного державницького проекту, який теж був перерваний на самому злеті, призві до багатьох розлук, але й дав надію на нові зустрічі. Коли б на те воля автора, твір можна було би продовжити до дилогії чи трилогії, показавши героїв вже у якійсь наступній епосі. Проте і так спектакль вражає. Суворим подіям надано щемкого людського виміру. Побачення Василини з її батьком – одна з найсильніших у виставі. Вдало вписано у сюжет імпровізовану прес-конференцію за результати виборів до парламенту Карпатської України, це дає можливість вивести ще кількох реальних журналістів. Ду4же майстерно відтворено батальну сцену. Фінальна сцена у в’язниці викликала просто овацію залу.

Театр вже має у репертуарі сім робіт, планує за рік-два довести це число мінімум до двадцяти.  Репертуар вражає своєю різноманітністю, але при цьому кожна із таких несхожих вистав ставиться максимально відповідально, продумано до найменших дрібниць у декораціях, костюмах, реквізиті, світлі, звукові.                        

Теги:

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати