Міагулі

Це класичний театр маріонеток, де ляльки ходять по землі, а лялько води ховаються десь на верхньому ярусі, над декораціями, у чорному вбранні і чорних баданах і у димові (гірському туманові) – зовсім як античні боги, що згори керували штурмом Трої. Унизу же розгортається теж по-своєму епічна історія – багатозначна, емоційна, яка довго не відпускає тебе. Відсутність слів (тільки пісні і танці, бурхлива жестикуляції) посилюють цю епічність до крайньої межі, роблять її концентрованою – хоч ножем ріж.

Спектакль сприймається як інсценівка якоїсь грузинської балади – затяжної, практично нескінченої (як наша пісня про Довбуша), переповненої пристрастями і тугою (як їхня “Суліко”), з трьома яскравими характерами (дівчина Міагулі, мисливець Бешкен, його дружина), які аж ніяк не можна до однієї колби, бо тоді вибух! І наприкінці він таки стається. Усе вибухає, коли душа глядача вже розслаблена, розчулена до краю, коли вона сто разів розгорталася, а потім згорталася знову, коли з неї можна ліпити що завгодно і далі вже просто нікуди – отоді на сцені з’являється бурхлива гірська річка, котра змиває геть усе. але до того місця ще треба дослухати.

А починається все з сільської патріархальної ідилії. Купа дітлахів танцює, не бачачи нічого довкола, і серед них – старша красуня Міагулі. Ляльки напрочуд красиві, зроблені з любов’ю і вигадливістю. Декорації – просто картини Піросмані. Там стільки деталей і детальок, що їх можна розглядати цілу годину – під музику, що переносить тебе зовсім в інший, незвичний світ. Десь воно нагадує біблійну історію про Адама і Єву, тільки у новому, багато в чому несподіваному аранжуванні.

Дика природа змагається з не менш дикою цивілізацією. Мисливець – щось посередині між ними. Він на коні, якого дуже рідко можна побачити у театрі маріонеток. Спершу кінь відтягує на себе всю увагу, та згодом зосереджуєшся на вершникові, котрий стріляє у білий світ як у копійку. Готе казав про свого Фауста, що це сила, яка прагне зла, але приносить добро. Тут же маємо щось навпаки. Справжній красень, створений для примноження в цьому світі позитиву, але тривожність при погляді на нього наростає з кожною хвилиною.

Любовні сценки між Міагулі і Бешкеном просто ідилічні. Вони реалізують євангельський заклик “будьте як діти”. Ага, як діти, що взялися за сірники.    Цікавий образ дружини Бешкена. Може, найглибший в усій цій історії. Кожна жінка потенційно є вибуховий механізм, здатний і породити новий світ, і рознести існуючий на друзки, а зраджена жінка – це бомба, в яку вставили запал.

Вода тече на сцені упродовж цілого дійства – двома штучними водоспадами. Тече як противага, баланс до полум’я кохання. Хоча який там баланс, коли вже спалахнуло! Е.Дікінсон колись сказала: “Кохання – це все. І це все, що ми про нього знаємо”. Вистава поповнила міру нашого незнання, зробила його ще насиченішим і драстичнішим. Усе це на тлі чарівних кавказьких краєвидів та відповідної їм музики. Спектакль максимально складний технічно, може відбуватися тільки якщо всі вісім учасників працюють синхронно, як  годинникові коліщатка. Це такий собі містичний бронепоїзд, що несеться не знати куди крізь кавказькі тунелі, десь злітає у повітря чи пірнає під воду, щоб назавжди засісти у глядацькій підсвідомості.   

Теги:

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати