Заголовковий вірш демонстративно простий: три строфи, фольклорний чотиристопний ямб, суміжні рими. Але простота оманлива. Вірш про те, що людей, які повністю віддані роботі або коханню, щастя зазвичай оминає: їм добре і без нього. Воно приходить переважно до тих, кому воно конче необхідне у даний момент, як компенсація за неприкаяність тощо. У принципі, кожний може згадати про себе щось подібне: борешся за себе – аж язик висолопив, а радості з того ніякої, живеш на автопілоті. Зате коли все дійшло вже до ручки, сонце в душі спалахує якось нізвідки, бо просто так склалися зорі. Ну і може тому, що більше би уже не витримав би. Висновок абсолютно не педагогічний, але ж відповідає дійсності. Такий вже жанр притчі: ніби просте як п’ять копійок, а почнеш у те занурюватися – і сам себе лякаєшся. Проте поет тим і різниться від не-поета, що він боїться якось менше. Чи скажемо так, очі бояться, а руки все одно пишуть. Пишуть різні незручні істини, які не надто вкладаються у прописні істини. Поет не боїться перти проти течії, і за це йому багато чого пробачають. Причому не тільки читачі, а й власне його щастя, котре інколи заглядає йому в душу. Подібних притч у книжці з десяток. 

Усі тексти згруповано у п’ять циклів. Перший – “Коріння” – про батьків та інших родичів, рідне Королево, вечірні перони, батькову ватру на нічному пустирі, народний календар, сімейний фотоальбом.

Другий цикл “Крона” про більш ефемерні речі. Поет ототожнює себе то з листям, то з травою (“вірю в себе, як земля в траву”), то з пелюстками. Вірші про вміння відпускати пристрасті, спогади, усе, що в’яже до землі, не пускає до неба. Тому: 

Дивлюсь, як світ благословляють

Листочки, що з дерев летять.

Це вірші про повернення до самого себе, про примирення крони із корінням, про подолання  нашої вічної роздвоєності:

Розсипалися зорі, наче сніп.          

Ну як таку ідилію порушу?

Ми трудимося цілий день на хліб,

Увечері – працюємо на душу.

Третій цикл (хто би сумнівався?!) – “Третього не дано”. Нагадаємо, що повністю ця латинська приказка звучить так: “Жінка або кохає, або ненавидить, третього не дано”. Цикл, справді, про парадокси любові – до жінки, до людей, до життя. Ряд віршів автор присвятив своїм літературним наставникам і побратимам – Зореславу, В.Попу, В.Вовчку, Л.Дем’яну, І.Чендею.

Четверта частина “Зернина між долонями” – філософсько-іронічні восьмивірші. Наприклад, про взаємини людини з Богом:

За недоречний спокій мій

Й безумний мій порив,

Прости мене – та я ж такий,

Як Ти мене створив.

П’ята частина “Опрісники” – такі самі чотиривірші. Катрен – це наше українське хокку. Він такий короткий, що не терпить банальності, вона у нього просто не влазить.

Ідилії та ідеалів –

Такі часи, що вже нема.

Пишу, щоб жити якось далі

І просто... не зійти з ума.

Кожному поетові відомий той стан, коли пишеш не ти, а щось пише тобою. Більшість віршів цієї збірки створено саме отаким чином. Сам автор обрав епіграфом до своєї збірки такі рядки:

Легше все в житті здолати,

В морі прикрощів, жалю,

Коли є кому сказати

Просто: “Я тебе люблю!”

Ясно, що це не про себе любимого (хоча трохи і про себе), але передусім про широкий світ, який містить доволі об’єктів, гідних нашої любові. Тому багато віршів Густі нагадують закарпатські тости – багатозначні, але лаконічні (бо інакше не стане часу, аби випити).

Теги: Густі, вірш, поезія, Притча про щастя

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати