Прибулець

Насамперед вистава вражає фантастичними декораціями. Сцена нагадує якийсь неймовірний акваріум, де все сяє, міниться, мерехтить, вибухає все новими кольорами.  Флюоресценція буяє на цілу сцену, погляд перекидається від однієї деталі до іншої. Київська художниця Н.Ягупова попрацювала на славу. Здавалося би, якісь два дерева і три квітки, але вони постійно перекомпоновуються, то у зачарований ліс, то у подвір’я химер, то взагалі у якийсь космічний ландшафт. Ефект просто гіпнотизуючий – ніби бачиш те все уві сні. Враження доповнює божевільна гра звуку і світла (І.Осокіна).

Твір про зіткнення дитячої романтики і сучасної комерційної стихії. Здавалося би, результат очевидний. Але закони жанру невмолимі: добро таки перемагає, бо зло – то тільки його тимчасова тінь.   

Чотири персонажі наче зійшли зі сторінок дитячих коміксів. Їх грають С.Кобзиста, О.Пишка, Я.Яник,  Г.Ліпчей, Д.Ємець. Трупа щороку оновлюється – переважно випускниками нашого коледжу культури і мистецтв. А от школа ужгородських лялькарів, про яку мовимо вже четверте десятиліття, таки вічна.   

Кошеня і Левеня – два різні типажі сучасних дітлахів, геть не схожа попередні покоління, розкуті, креативні на всю голову, націлені уперед.   

Гризольда – нинішня версія старої Шапокляк, доволі концептуальна, зі своїм негативним шармом.  

Прибульчик – це якийсь живий згусток енергії, очі – на пів обличчя, все інше – дитяча непосидючість, яка бє на всі боки. Щомиті здається, ніби воно ось-ось вивалиться зі сцени у зал і почне стрибати по головах. Принаймні, діти сиділи, як заворожені. 

До вистави спеціально написано музику – чернівецьким композитором Є.Столяром. Це то розслабляючий лаундж, то навпаки щось тонізуюче і драстичне у дусі Вінні-Буха. Інколи батькам то нагадувало навіть пам’ятну усім нам групу «Земляни”.

Таке враження, що автори вистави спеціально взяли за мету продемонструвати усі можливі спецефекти. Просунутим малюкам, мабуть, то нагадувало віртуальну реальність, яка створюється хитромудрою технікою для учасників комп’ютерних ігор. Тут же це забезпечувалося більш традиційними театральними засобами.

Барабанний темпоритм тримає глядача від початку до самого фіналу, не полишає, власне, і по закінченні, бо вистава лишає стійкий післясмак: добро перемагає попри усю свою наївність і часом навіть неприкаяність.  

Теги:

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати