Земля і люди

Роман – один з архетипних творів закарпатської літератури, з яким має ознайомитися кожен краянин. Це широке епічне полотно про старе (дорадянське) село, яке краще від будь-яких соціологічних праць показує, як функціонувало наше патріархальне суспільство, які коліщатка обертали тоді людьми, на яку м’ясорубку це усе оберталося.  

Це вже третя театральна інсценівка “Жменяків”. Першу поставив Л.Гриб 1967 р., коли сам М.Томчаній переробив свій роман на п’єсу, а музику написав С.Мартон  У цій версії А.Філпов грав парубка Михайла, 1970 р. цю версію поновив режисер М.Білецький.  Другу інсценівку зробив 1976 р. Я.Геляс, вона фактично лягла в основу трисерійного телефільму А.Шестопалова (сценарист В.Руснак) 1987 р., через який з історією закарпатської родини ознайомився весь СРСР. Там теж грало чимало закарпатців, музику написав Є.Станкович. Третя театральна постановка, звісно, більш камерна, проте все одно вражає.  

Під час перегляду згадується кіношний білогвардійський капітан Овєчкін, що мав дві пристрасті – пограти у більярд і поспівати “Боже, царя храни”. Аналогічно і в цих персонажів – заокруглити свої земельні наділи і поспівати-потанцювати. Тому місцями вистава нагадує кращі зразки індійського кіно і Закарпатського народного хору (балетмейстер вистави В.Бабука).

Глава роду Іван Жменяк (А.Мацак) відзначається характерним рухом – широко розкидати руки. У такі моменти нагадує розп’яття, що традиційно встановлювалися при в’їзді у наші села. Актор щасливо поєднав усі найкращі і усі найгірші риси, притаманні типовому закарпатському селянину. Тому образ вийшов максимально живим, інколи трагікомічним, але переважно монументальним – такий собі Атлант закарпатської глибинки. його початковий монолог про землю – справжня народна лірика. Відтак герой постає у всіх можливих іпостасях, ніби спеціально приміряючи на себе різні соціальні ролі.    

Жменяків сусід Юрко Петрічко (В.Шершун) – такий собі живчик, що нагадує сливу (синій мундир, жовта підкладка). Простий зовні, але пальця до рота не клади. Ніби і сорочка наопашку, та не дай боже повірити цій псевдо-відкритості. Людина, в якої усе між рядками.    

Старший син Михайло (Д.Сньозик) розривається між Оленою і Юлкою. Він наче матеріалізувався з закарпатських балад. Хоче усього і негайно, тому батько маніпулює ним як хоче. Водночас надзвичайно пластичний і динамічний – як живе срібло, то ж дівчата на нього – як на вогонь.  

Середній син Юрій (Р.Дзуринець) – дещо інший типаж. Більш собі на умі, занурений кудись углиб, успадкував від батька схильність до інтриганства. Розуміє, що середньому синові слід активніше боротися за місце під сонцем, ніж старшому.     

Жіночі образи – ціла мала етнографічна енциклопедія. Та сама роздвоєність між коханням і ґаздівством, причому з віком це зовсім не змінюється. Водночас співочі і хореографічні.

Кульмінаційна сцена – коли всі ці ідейні борці за земельні наділи збираються над вмираючим від вовчих зубів Іваном.  Жив дуже суперечливо, вмирає за Мандельштамом (“Мне на плечи кидается век-волкодав”), його передсмертний монолог – квінтесенція селянського екзистенціалізму.  

Робота, що й казати, масштабна, навіть програмна для нашого театру. Вона набуває нового звучання нині, коли проблема купівлі-продажу ріллі знов виходить на перший план суспільної свідомості. Попри всю архаїчність сюжету і обставин вистава все-таки здіймає вічні теми – про глибини людської психології, жертву і спокуту, споконвічне бажання батьків продовжити себе у дітях і їхній не менш природний опір цьому намірові.  Всупереч докорінній зміні   сюжету і обставин Жменяки вічні, бо ці типажі формувалися упродовж століть і навіть тисячоліть, продовжують жити і сьогодні.

Теги:

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати