Єдина книга

Назва перегукується з відомим віршем П.Скунця:

Я один перед смертю. Без народу. Без держави. Без мови.

Я один, Україно. А це більше, ніж натовп – один.

Книжка про самотність, але не тільки. Вона – про занурення у самого себе, про спілкування з тією людиною, яка для тебе найцікавіша – з собою. Це мандри у власні дитинство і підсвідомість, відкриття того, що світ навколо – це продовження твого внутрішнього космосу. І навпаки – що ти сформований довкіллям, минулим і майбутнім, що усе це безперервний континуум, єдине надміцне плетиво. Суб’єктивний ідеалізм у дусі Й.Фіхте з його нескінченим спуском до себе, взаємним перетоком суб’єкту і об’єкту. 

Книжку написано у вже традиційному для автора жанрі. Збірка чергує розлогі, багатосерійні афоризми і подібні до них монологи-діалоги з короткими сюжетними оповіданнями – зазвичай автобіографічного характеру. Це було типово для візантійської і давньоруської літератури, коли монахи складали цілі бібліотеки подібних повчальних читанок для  спраглої пастви. Десь воно нагадує казки для дорослих (на кшталт Ф.Кривіна) з максимально простою формою і зі змістом, що постійно міниться різними нюансами, повертається до тебе різними ракурсами.

Органічною частиною видання є ілюстрації Олександри Гаркуші – різні символи та емблеми, вписані у круглий абрис граната, викладений із суцільних зерняток. Їх теж можна роздивлятися багато-багато разів і щораз відкривати там щось нове. Картинки на диво суголосні текстам – такі самі підкреслено тілесні, натуралістичні і водночас закодовані, з багатьма підтекстами.  

Оповідання досить несподівані.  Про те, що добро завжди матеріальне, доступне на дотик, смак  і запах, віддає корицею. Про книжки, що живіші за людей, і про людей, які стають безсмертними у книзі. Про процес писання як мандрівку у щось замежне, звідки повертаєшся до себе цілком зміненим. Про особисту бібліотеку, що перетворюється на стихію. А поряд – просто авторський анекдот “Котлонадзор”. Інше оповідання починається так: “В селі на ранок, а раннє рано”. Ще одне “Троє просто неба” про трьох українців К.Ціолковського, С.Корольова і П.Поповича, що “помогли один одному. А заодно й світові, наблизивши його до неба”.

У внутрішніх діалогах і відвертих монологах все будується на парадоксах, часто за однією-двома репліками – цілий портрет людини, а то й доля:

–Дякую, каву не п’ю.

–Чому?

–Треба щось не пити.

Просто чарівний етюд “Камінь” ляже на серце кожному археологу і палеоісторику.  Це освічення у любові до найдавнішого матеріалу, з якого почалася і на якому досі тримається (Кремнієва Долина!) уся людська цивілізація. В іншій мініатюрі старий письменник мріє назавжди лишитися зі своїм столом, зробивши з нього труну.

Затяжні афоризми на двадцять-сорок періодів – демонстрація того, як у кожній дрібниці відображається цілий світ (як в оці мурашки). Тому характерна назва однієї з мініатюр “Музей радісних дрібниць”. Ось які визначення автор дає “живлу” (вітальній, життєвій силі):

“Це замкнена в бджолиних щільниках осолода квітів.

Це зоряне коливо світляків на подолку літньої ночі.

Це мудроокий погляд старого ужа з-під лопуха.

Це магічні письмена лишайників на скелі.

Це збиране сонце в решеті росяних трав».

І ще півсотні подібних рядків триває цей гімн біорізноманіттю. Інший вірш у прозі починається зізнанням “Люблю дух старовіку біля коминка в гірській хижі, що загубилася в снігах, як у снах”. А далі ще двадцять подібних формул, остання з яких така: “Люблю письмо святого Августина, який казав: любіть – і робіть усе, що хочете”. 

Мирослав Іванович давно має репутацію найбільш вправного стиліста з-поміж усіх закарпатських (та і загальноукраїнських) авторів. Якщо у кунг-фу виділяють стиль богомола, тигра і ще десятків тварин, то у Дочинця стилів письма буквально тисячі. Дана книжка – чергова демонстрація невичерпності його словесних засобів, кожний із яких по-новому організовує той самий зміст. 

Теги:

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати