Кронпринц

Дійшло на ужгородському фестивалі “Під цвітом сакури” і до виступу місцевого обласного театру з виставою М.Фіщенка “Спадкоємець” (за Лео Манном), якою кілька років тому, власне, відкривалася наша мала сцена.

Кронпринц

За цей час спектакль відчутно наростив м’язи і нагадує синхронне плавання або пінг-понг між виконавцями двох головних чоловічих ролей – Р.Дзуринцем (щойно одержав обласну театральну премію саме за цю роль) і С.Барабашем. Інколи вони ледве не переходять на реп, принаймні, постійно ведуть якийсь гімнастичний батл. 

Тематика цілком біблійна, тільки у такому собі гоблінському, соціально-сатиричному перекладі – про повернення блудного сина до ще більш блудного батька, про щасливу реалізацію Едіпового комплексу, про перемогу життя над смертю, про масло, збите потопаючим у молоці.

С.Барабаш грає якийсь збірний образ семи смертних гріхів, але таки в людській подобі, аж надто людській. Персонажу десь за 45, перевал життя уже подолано, черговий переломний вік. Якщо у драматурга цю роль розписано швидше як алегорію, функцію у притчі, то режисер і актор максимально наповнили її плоттю і кров’ю. Це живі картинки на тему чоловічої психології, її сильніших і слабших рис.

Натомість синівський образ Р.Дзуринця максимально жорсткий – їжачок-бойовичок. Він демонструє талант дресури і маніпуляції, крок за кроком наближаючись до своєї мети. У ньому багато від Монте-Крісто, хоча ціль зовсім інша. Образ змінюється буквально скачками, нагадує анізатропний кристал: залежно від кута, під яким падає світло, він починає вигравати все новими і новими гранями.  

Позасценічний образ об’єднуючої цих двох чоловіків жінки з шекспірівським іменем Офелія постійно витає над ними. Насамкінець відбувається її реінкарнація в особі уже синової дружини (О.Дзуринець). Образ їхнього покоління доповнюється зграйкою статистів, що з’являються на якусь хвильку, але перевертають усе догори дригом.  

Вистава наповнена чотирма стихіями: вода (часто обіграється рукомийник і садова лійка, ціла війна за душ і ванну), повітря (вентилятор), вогонь (цигарки, не кажучи вже про постійні іскри з очей героїв), земля (у горщиках з квітами і туями). Ну і “п’ятий елемент” – людська душа, стихія батьківської і синівської любові, по-чоловічому замаскована, загнана у підтекст. Спектакль перенасичений алхімічною, нумерологічною і фрейдистською символікою. К.Юнг трактував сни про гори, про альпінізм як прагнення людини осягнути духовний світ свого батька, піднятися до нього. Тут так само хлопець поступово підіймається з орендованого сарайчика (прихисток образ, за тим же Юнгом) до верхніх батькових покоїв, опановує ними.

Як і годиться на малій сцені, декорації і реквізит (сценографія В.Степчук ) створені для детального, прискіпливого розглядання. У них прочитується багато чого з передісторії героїв. Усе це під французький шансон і неймовірну гру тіні і світла (на ньому цього разу був актор Р.Жогін). Музика хилитає героями, як “мислячим очеретом” (Б.Паскаль), примушує їх розкриватися і попускатися.

Спектакль не полишив у залі нікого байдужим (серед публіки був, зокрема, академік М.Мушинка з чималою свитою), бо казково-притчевий сюжет втілено напрочуд жваво, на нерві, інколи на грі з глядацькою підсвідомістю.

 

 

17 квітня 2019р.

Теги: