Усмішка з-під пенсне

Це чи не найновіша робота волинян – в Ужгороді відбувся четвертий її показ, а для даного складу акторів – взагалі тільки другий. Колективу вдалося збити хрестоматійний пил  з загальновідомих речей і примусити їх сяяти заново. Ідея перетворити два анекдоти на серію сценічних коміксів виявилася вдалою. Практично кожна мізансцена так і проситься до фотознімку. «Веселі картинки” змінюють одна одну, як у калейдоскопі.   

Обидва твори про те, що кохання знаходить людей незбагненим шляхом, проте шлях до шлюбу – ще більш незбагненний. Ще до початку дії сцена інтригує глядача розкішними декораціями (художниця-постановниця Б. Бочкай) – меблі червоного дерева з різьбленням і зеленим плюшем, ломберний столик з мідним канделябром, кавник – наче з картини Ліотара. І раптом випливає “чорний лебідь” – юна вдова у чорній сукні зі шлейфом, у смарагдових сережках.

Безутішна вдова (О.Якимчук) – таке собі нічне марення солдатів і арештантів. Фотомодель, аристократичного типу, створена для демонстрації високої моди. Шкода, що К.Лагерфельд трохи не дожив, він віддавав перевагу саме такому високому і худорлявому типові. Актриса здатна грати самими очима – бронебійними. Образ жінки «кінця прекрасної епохи” відтворено мімікою, жестами, інтонаціями. Інколи глядачеві здається, що він подолав товщу часу і справді перемістився десь на 130 років назад.

Її слуга Лука (І.Зінчук) собі на умі. Має щось від свого тезка євангеліста; знає значно більше, ніж говорить. Отой хвіст, що крутить собакою (хазяйкою), та водночас знає власне місце, особливо коли стикається з кимсь сильнішим. Чудово відтінює двох головних героїв – як чорний оксамит діаманти.  

Сусід Григорій (М.Герел) – мисливець за жіночими скальпами. Його маніпуляції із власним жилетом – це щось. А взагалі – хлопчик, що потрапив на сайт для дорослих, і у нього очі розбігаються. Грати на сцені річ, яку вже десятки разів екранізовано – дуже складно. Проте актор зміг знайти власну інтерпретацію, не схожу на жодну попередню.   

Після антракту ті самі три актори повністю перевтілюються.   М.Герел із мачо перетворюється на неврастеніка. О.Якимчук – із романтичної панночки ледве не на Пеппі  Довгупанчоху. І.Зінчук – із прислуги на орденоносця.

Дует потенційних нареченого і нареченої – це справжня дуель. Що героїня витворяє із банкою меду і ложкою! Герой – це просто клоунада, П’єро з Арлекіном в одному флаконі. Батько-патріарх  – це щось захмарне, мало не біблійне, що кумедно контрастує з його затрапезним виглядом, який не змінюється навіть від орденської стрічки.  

В обох п’єсках обіграється дзеркало та й практично кожна деталь реквізиту. Всяка  рушниця стріляє, як і заповідав Чехов. Його прочитання дуже автентичне (переклад просто конгеніальний – соковитий і невимушений) і водночас напрочуд свіже, ніби це вже писалося про нашу добу з її рейдерством, “борги платять лише боягузи”, політичними блазнями, але і з вічним коханням.    

Теги: театр, вистава

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати