Столітній хрест

Твори класика виявилися напрочуд суголосними нашій сучасності – ніби й не минуло сто років: ті самі бідування чесних роботяг, та сама невизначеність з ринком землі, переселенці, сплеск криміналітету, ті самі глитаї-кровопивці, відтік людей за кордон, коли кожні проводи обертаються прощанням навіки. Прем’єра в самій Коломиї відбулася у вересні, сам режисер назвав мукачівський показ другою прем’єрою (днями виставу покажуть і в Ужгороді). Власне, сучасність зразу грубо втрутилася у долю актуального спектаклю: коли актори їхали до Мукачева, автобус застряв на пару годин під Солотвином через протести євробляхарів, то ж потім довелося монтувати декорації в авральному порядку, проте вистава почалася практично вчасно.

Основна декорація  - хрестоподібна композиція: чотири рампи, що відходять від центральної тумби. Це пагорб, який обробляє головний герой Іван Дідух (В.Гелецький), з яким він розмовляє, мов із живим, на якому ставить кам’яний хрест з самим собою, від’їжджаючи за океан. Ще та конструкція дуже нагадує каркас поховального кургану, як це зображують у підручниках з археології. Власне, на цьому кургані і відбувається прижиттєва тризна за газдою.

В.Гелецький грає такого собі сільського філософа, його образ дещо перегукується з героєм І.Миколайчука у культовому фільмі “Вавілон-ХХ ”, тільки у кіно це сільський дивак, не обтяжений майном, а тут – справний господар, класичний тип карпатського селянина, міцно прив’язаного до землі, худоби, родини, хлібу, сусідів, хати-фортеці.   Його монологи – по-достоєвськи напружені, чого варті хіба звернення до коня чи до Бога: це цілі міні-драми. Обличчя актора демонструє усі можливі стани людської психіки. Взагалі перевести новелістичний текст Стефаника у драматургічну форму, діалогізувати його, наповнити жестами, екшеном – це треба було уміти! Такий конгеніальний і водночас максимально обережний підхід до канонічних текстів зустрінеш далеко не часто.

Головному персонажу постійно підігрують троє інших селян. Актори грають фактично чотири темпераменти, чотири іпостасі українського землероба, які разом складаються в єдиний ансамбль і дають цільний колективний образ селянина столітньої давнини, далеко не ідеалізуючи його, а навпаки – показуючи у максимальній складності, суперечливості.    Кульмінація вистави – розправа зі злодієм: тут В.Стефаник волею артистів багато в чому перегукується з О’Генрі, трагічне і комічне злите в нерозривну амальгаму.  Цілком ударний фінал: проводи до Канади, де переплітається похоронна і весільна (корогва) обрядовість. Жінки відіграють у тих патріархальних реаліях значно меншу роль, а проте актриси вдало відтіняють сувору чоловічу компанію, вносять світлу ноту у більшість похмурих епізодів.

Спектакль виявився однією з найцікавіших інтерпретацій української класики за останні десятиліття, демонструючи, наскільки свіжо і нестандартно можна підходити до цієї справи.

Теги:

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати