Квартет

Жанр спектаклю визначити непросто: соціально-психологічна драма (про сучасні сім’ю, бізнес, юриспруденцію, культуру) з елементами мюзиклу, комедії й інтерактивного контакту з глядацькою залою. Про сучасну Україну з її принциповою роздвоєністю (на старе і нове, на “совок” і “захід”), що переходить просто у клінічну шизофренію. Що усе оце, яке навіть просто на ноги зіп’ятися не спроможне, прагне кудись семимильними кроками, а найдивніше, що це якимсь незбагненим чином навіть виходить. Дуже химерно, але процес іде.

Формально два подружжя зустрілися вперше у житті через бійку двох їхніх семирічних синів. Хоча швидко стає зрозуміло, що цю зустріч заплановано десь згори – не тільки і не стільки з приводу дитячої бійки, як для вирішення чи хоча би постановки найголовніших питань. Герої постійно пересідають на чотирьох стільцях – як звірі-музиканти з відомої байки – з тим самим ефектом. Інша асоціація – з безумним чаюванням у казці Л.Керролла, де через абсурдні образи теж підіймаються глобальні світоглядні речі.

За півтори години четверо чоловік встигають прожити цілу “Санта-Барбару”. Вони створили і розвалили усі можливі в цій четвірці коаліції, кілка разів промандрували туди і назад від симпатії до ненависті, перебрали усі можливі теми – від побутових, кулінарних і алкогольних через педагогічні, економічні, правові до філософських і богословських (бог різанини – якесь африканське божество, про яке пише книжку одна з матусь). Звісно, дуже багато про гендер і взаємини батьків з дітьми. Національно-патріотична проблематика напряму не зачіпається, але саме ця міні-компанія постає як ідеальна модель сучасної України (конкретно – середнього класу Києва) з усіма невирішеними, відкладеними, замовчуваними питаннями, які рвуть наше суспільство зсередини. 

Дійство нагадує реаліті-шоу, тільки максимально зрежисоване, відшліфоване до найменших дрібниць і тому компактне і концентроване. Чотири абсолютно різні характери (як чоловіки уживаються з дружинами – так і лишається загадкою), кожний із своєю житейською правдою, яка геть не римується з трьома іншими. Навіть свої вокальні партії вони виконують у принципово різних манерах – скажемо, реп, реггі, блюз і оперний спів. У цих партіях вони максимально щирі, бо в усьому іншому – просто виховані. Кожний цікавий по-своєму, має свої плюси і мінуси, але по-справжньому це все починає грати-світитися тільки при взаємодії. Тому усе це мусить зчіплятися коліщатками, щоб механізм все-таки рухався. Вистава вийшла про необхідність соборності – і у територіальному, і у соціальному і особливо у родинному плані.   

Балаган поєднується з високою трагедією, розмова ні про що – з концептуальним аналізом і глибокими осяяннями – як на типових інтернет-форумах. Актори постійно здійснюють глядачам масаж мізків і особливо наших емоцій. Фінал дуже несподіваний і взагалі зриває дах. Згадується зізнання Ф.Енгельса, що романи О.Бальзака дали йому більше для розуміння соціальних, політичних, економічних проблем тогочасної Франції, ніж усі відповідні трактати.

В цілому фестиваль продемонстрував закарпатцям шість київських робіт. Кожна цілком оригінальна, але в одному всі вони перегукуються. Це були спектаклі-дослідження, своєрідні дзеркала, піднесені нам до очей. Сучасний театр найперше прагне реалізувати свою функцію відображення, пізнання, аналізу навколишньої  дійсності, розтормошити глядача, примусити глянути на себе збоку.  Як висловився один з організаторів фестивалю, це вистави не для того, щоб на них виспатися, а для активної взаємодії, для пробудження.  

Теги:

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати