Бійся своїх мрій

Це вже третій приїзд даного колективу до міста над Латорицею. Тепер – вистава-дует Ірини Ткаченко і Лілії Цвєлікової. Перед актрисами – ціла піраміда завдань: зіграти значно молодших за себе персонажів (фактично дітей, що намагаються втекти зі свого дитинства), які в свою чергу грають цілий ряд фігур з власного оточення, а також відверто іронізують з самих себе. У результаті від цього дійства голова іде обертом. 

До того ж і драматургія – не для слабких нервів. Коли боги хочуть посміятися з людей, то дарують нам мрію. Замріяна людина перетворюється з того універсального солдата, яким вона створена, у щось таке – максимально слабке, яке можна голими руками. Особливо це стосується жінки. І не рятує від того ні виховання, ні інтелект, ні тим більше гроші і соціальний статус. Спектакль саме про це – перше кохання двох старшокласниць. На перший погляд вони абсолютно не схожі – “панянка і пацанка”: одна – чорнява, з дитячого будинку, спілкується суржиком, з кримінальними замашками, інша – русява, з елітної школи, музика, басейн, літературна мова, світське левеня. Та з кожною хвилиною переконуєшся, що то ледве не дві іпостасі того самого створіння.  

Для обох дівчат перша закоханість стає шансом вирватися з наїждженої колії, уперше проявити себе як особистість, а не натренований автомат. Проте це виявляється несамовито складно. Бо викрутивши на волю власну підсвідомість, дівчата одразу починають з нею боротися, прагнуть осідлати її. А коли жінка хоче вийти поза парадигму власного інстинкту, це все одно, що вистрибнути зі своєї шкури. Ну, нібито змії вміють це робити. Але люди не рептилії, тут усе більш запущено. Інстинкт штовхає жінку в один бік, а естетика, самоповага, егоїзм – в інший. Примирити це можливо тільки тимчасово. Оскільки жінки цілісніші натури, ніж чоловіки, то вести кілька життів одночасно – не для них. Інстинкти так просто не відключиш. Легше домовитися із так званими вищими емоціями, якими і нехтують, сповзаючи поступово у невроз. Або ж пробують таки вирубити інстинкти, але це можливо тільки у комплексі, включаючи інстинкт самозбереження, жагу життя. Вибір, м’яко кажучи, неприємний. Витязь на роздоріжжі –пацан порівняно з жінкою, яка змушена обирати. Вони і тікають від вибору так довго, як тільки можуть. А можуть вони практично до нескінченості, больовий поріг там такий, що чоловікам і не снилося.

Вийшла вкрай драматична оповідь про перше кохання (в однієї героїні своє, в іншої – своє), по сюжету два романи не перетинаються, хоча емоційно вони постійно перегукуються. Отелло нервово курить бамбук. Як уміють ревнувати дівчатка-підлітки! Для них це важливіше за саме кохання-зітхання. Інстинкт власниці домінує над усіма іншими, поглинає їх, легко перетравлює і випльовує геть. Крім трьох гігантських літер “моє” не лишається більше нічого.

Дивишся усе це, зачаївши дихання. З одного боку, наївні військові хитрощі двох тінейджерок, з яких ті й самі сміються, чорний гумор постійно висить у повітрі. Це щось на межі між класичним театром і клоунадою. З іншого боку, відчуваєш, що та передгрозова атмосфера має чимось вибухнути. І воно таки вибухає.  Остання сцена настільки багатозначна, що кожен розуміє її по-своєму.

У залі були переважно жінки за рідкими чоловічими вкрапленнями, то ж влаштували двом актрисам справжню овацію.    

Теги: театр, вистава

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати