Дно часу

Є такий дитячий анекдот про телефонну розмову: “Ти де? – На дні народження! – Гм, а де це – дно народження?!” Так от, поетеса показала нам, де це – дно часу. Воно наприкінці глибочезного колодязя, де вже далі немає куди падати. Лишається тільки зупинитися і все осмислити – якщо хтось ще здатний мислити після такого стрімкого падіння.

Кажуть, ніби афоризм – це цілий роман, скорочений до однієї фрази. У Надії Михайлівни таких романів – чи не на кожній сторінці. Наприклад:

Стосунки вивітрюються,

як вапнякові скелі.

а в тому, що лишається

про людське око,

кожен бачить інше. 

Так і бачиш все, що лишилося від твого життя – гола скеля (а колись на ній були і земля, і травичка), все вивітрено, окові ні за що зачепитися, та ще й кожного  дня усе це виглядає по-іншому. Тобто навіть згадати по-людськи ти нічого не можеш – воно все розповзається. Що й казати, відтворюваний поетесою світ – цілком сюрреалістичний, не надто затишний, проте по-своєму цікавий і навіть повчальний:

Крізь пітьму

все-таки щось просвічує.

Буває – вовчі очі.

Але ж і це допомагає

визначати напрямок

руху?

Тут немає місця рожевому оптимізмові, але ж і це допомагає рухатися. Зате в цьому світові теперішнє намертво зв’язане з минулим і майбутнім, тому перетікання одного в інше гарантоване. Також усі три зрізи часу є рівноправними ому подолання нами нашого минулого – це тільки ілюзія. У майбутньому – те саме минуле: 

І знову майбутнє нишком

За нашими спинами

Перешіптується з минулим.

Ясно, що такий світ може викликати активні протести, але краще просто сприймати його таким як є. Так би мовити, розслабитися і спробувати отримати задоволення:

Який смачний

цей світ

після лабет біди –

наче надкльована

вишня...

Ну і наболіле – про нинішню спеку, від якої вже геть божеволієш, а вона все не минає, і не минає, навіть у вересні:

Як бабуся-ворожка,

тяжко вмирає це літо,

бо не мало межі

у зраді та розраді.

Згадується Ю.Яновський з його хрестоматійним “О, літо дев’ятнадцятого року, літо поразок і перемог” і так далі. Так можна сказати практично про кожне літо української історії, зіткане з суцільних парадоксів. Тому:

Колись видавалось – Сонце!

Літа довели, що – Тінь.

Справді, з роками тіней навколо тебе вже більше, ніж живих. Тіні тобі ближче, ти поступово все більше звикаєш до них і вже дивуєшся людям з плоті і крові. Життя ще триває, але вічності у ньому більше, ніж часу. Ти почуваєшся закинутим у час, відрядженим сюди, не знати тільки для чого. Не сказати, що те відрядження таке вже незносне, проте абсурдність його відчувається все відвертіше.

Теги: Панчук, Колодязь часу, вірші, проза

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати