Калейдоскоп буднів і свят

Книжка шукала свого видавця довгі п’ять років. Передмову до неї написав ще Михайло Тиводар, що визначив її як “своєрідний збірник науково-популярних нарисів про господарську діяльність, культурно-побутові традиції, народно-релігійну обрядовість, етнопедагогіку гуцулів, бойків, волинян і лемків Закарпаття, ще один оригінальний внесок в карпатознавство, в українську етнологічну науку”. 

У першій з чотирьох частин ідеться про традиційні назви нашого краю – земля без імені, Карпатський край, Русь, Україна, Закарпаття, Срібна земля. До кожної назви подаються численні екскурси у відповідні фольклорні і літературні джерела. Демонструється глибока пов’язаність і залежність усіх цих назв. Тут же віддається шана тим, хто починав вивчати і пропагувати народознавство на Закарпатті: О.Духновичу, А.Волошину, О.Маркушу. Аналізуються їхні шкільні підручники і посібники, відображення у них е етнографічної тематики, котра за великим рахунком не застаріла і понині.             

Другу частину присвячено господарству і побуту старого Закарпаття. Тут ідеться про гірські стежки (немає жодної гори, яку би вони не мережили), ширші дороги, вози та інші засоби пересування, про упряж для коней та рогатої худоби, що для більшості закарпатців уже є глибокою екзотикою.  Окремо мовиться про волокуші і сани. Чимало говориться про наше вівчарство. Йому М.Тиводар присвятив цілу дисертацію, але й І.Сенько знаходить нові оригінальні штрихи для характеристики цього традиційного заняття закарпатців. Свій нарис – про бокорашів, чий промисел хоч і відійшов у минуле, проте й досі викликає захоплення. Є й нарис про соледобування, котре, схоже, теж стає історією.    

У третій частині – статті про народну педагогіку. Свого часу вони публікувалися в ужгородській газеті «XXI вік”, що виходила в останні радянські роки яку вже тяжко розшукати навіть у великих бібліотеках. Тому зараз, коли в Україні розгортається нова шкільна реформа, згадати їх особливо доречно. Кінець-кінцем, усі міністерські реформи згодом минають, а народна педагогіка – вічна. Вона пережила на Закарпатті вже добрий десяток політичних режимів і витримала випробування часом. У нарисах ідеться про особливу роль матері для формування дитячої особистості,  про вплив на дитину подружньої злагоди і взаємної підтримки між батьками, про ставлення до найстаршого покоління, про дальших родичів, про те, що світ для дитини починається  з власної кімнати, квартири, великого дому і двору, зі своєї вулиці, населеного пункту. Тільки освоївшись у найближчому світі, дитина починає пізнавати світ великий. Окремий нарис присвячено екологічним аспектам народної педагогіки, формування у дитини правильного ставлення до рослинного і тваринного світу.

Четверта частина – про річний цикл народних свят, починаючи від Свят-вечора і Різдва до Миколиного дня. Окремо мовиться про Шевченкові свята та про весілля.         

Практично кожний нарис супровджують фольклорні записи автора, що збиралися ним упродовж півстоліття.  Також книжку щедро ілюстровано світлинами самого автора та його колег, репродукціями зі старих книжок, знімками унікальних музейних експонатів, графікою М.Беленя. прискіплива робота над зображальним рядом – ще одна причина того, чому книжка так довго ішла до читача. Відчувається, що автора переповняли позитивні емоції, коли він працював над книжкою. Ці емоції готові перелитися у душу кожного читача.  

Теги:

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати