Зелена темрява

Автор – закарпатець, з 1993 р. живе у Празі, там працював у рекламній агенції, став фаховим фотографом (книжку проілюстровано його знімками). У передмові Н.Ребрик визначила жанр твору як “соціально-психологічний реалістичний з елементами імпресіонізму та екзистенціалізму малий роман в оповіданнях з останньою новелою”. Справді, нагадує детективний серіал, де окрім того, що кожна серія містить завершене розслідування, є ще й наскрізний сюжет, пов'язаний з долею самого слідчого, котра насамкінець теж виявляється цілком несподіваною.

Кракен – міфічне підводне чудовисько, породжене уявою моряків доби “піратів Карибського моря” (власне, у цій кіноепопеї його і показали в усій красі). На додачу до зеленої феї (абсенту) з її психоделічними ефектами зелений кракен – досить адекватний образ на позначення отого пограничного стану, в якому перебуває кожний завсідник бару. Не меншою мірою кракен є символом еміграції у цілому – з її надіями і відчаєм. Але найперше підводний монстр символізує собою бар – перше, що відкривається нашим людям на чужині, що зв’язує між собою їхнє минуле і майбутнє. Як-от у віршику нашої поетеси Аліни Ганько “Десять секунд”.

І як доказ любові вона захотіла ігрища,

Щоб стрибнув із найвищої скелі у море без дна.

Він для неї був іграшка без дати народження й прізвища.

Але десять секунд – і на скелі вона одна.

Він розплющує очі, сидячи за барною стійкою.

“Бог,” – представився бармен, поплескав його по плечу.

От такого типу історії й у А.Шиншинова – про життя і смерть, кохання і ненависть, щастя і горе, котрі врешті-решт виявляються тим самим.

12 історій. 12 портретів у мерехтливому інтер’єрі. Асоціації десь з відомою іконою, де вечеряє тринадцять постатей, десь із казкою про дівчинку, що пішла шукати підсніжники серед зими. Автор максимально нагнітає почуття непередбачуваності, балансує на межі реалізму та сюру. Кожну оповідь можна відчитати і в ключі звичайної житейської історії (чого тільки на світі не буває), але водночас вона постає і як певна езотерична притча про недосяжні глибини людської натури, звивисті повороти доля тощо. Книжка явно розрахована на кількаразове прочитання, причому щораз тобі відкривається щось нове.  Зелень – це все таки оптимістичний колір, навіть якщо це зелень темряви.

Письмо А.Шиншинова максимально лапідарне. При читанні постійно згадуються слова М.Горького про В.Стефаника: “Як коротко, сильно і страшно пише ця людина”. Історії нагадують оті страшилки про чорного-чорного чоловіка з несподівано шокуючим фіналом, що колись були такими популярними у піонерських таборах. Звідси і їхній психотерапевтичний ефект. Дивно, але попри усі “страсті-мордасті” тональність видається мажорною. Людина, виявляється, то така істота, яка виживає усюди. Найдивніше, що при цьому таки лишається людиною – незважаючи на все нелюдське, що вона пережила, а можливо – якраз завдяки цьому.

Автор, що сам постійно фігурує у тексті як один з клієнтів бару Арчі, ніколи не впадає у моралізаторство. Ідеальний літописець – його справа зафіксувати усе як є. загалом те могло відбуватися й у Празі, і в Ужгороді, і взагалі будь-де.  Бо кракен – це саме життя, яке чіпко тримає тебе у своїх мацаках, аж поки не висмокче тебе досуха. Міні-роман вийшов епосом нашої перехідної доби, яка вже триває третє десятиліття. 

Теги:

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати