625 років опісля

Півторагодинне дійство у верхньому (найстарішому) дворі замку зібрало близько трьох сотень глядачів, що заполонили весь відкритий простір і галереї. Задіяні усі актори театру, які, окрім основних персонажів, грали і середньовічних мукачівців, відтворюючи народну стихію давнього міста. А серед глядачів – скульптура князя роботи В.Олашина, що стала одним з джерел для ліплення образу, на неї постійно дивився виконавець головної ролі (В.Фурдь). Хоча від гігантських декорацій (П.Матл) і так голова обертом.

У п’єсі міцним вузлом зв’язано три сюжетні лінії: господарська (колодязь), воєнно-політична і любовно-сімейна. Додатково це все прошито образом князівського блазня Кокоша (одна з найкращих знахідок драматурга). Максимально романтизована стихія середньовіччя, чия традиція тягнеться від В.Скотта і В.Гюго, нарешті накрила і закарпатські терени. Хоч спектакль і не мюзикл, але також наскрізь музичний і видовищний. Актори по кілька разів змінюють вбрання (костюми В..Шітік). Музика, над якою постановники продовжують працювати, наразі містить чимало мотивів з наших фольклорно-етнографічних фестивалів, з історичних реконструкцій середньовічних і ренесансних танців і трохи з Е.Кустуріци – Г.Бреговича (жінка князя нібито з тих самих Балкан). Після “Свіччиного весілля” І.Кочерги це друга українська п’єса, де настільки яскраво оживає литовсько-руська доба нашої історії. Як писав І.Римарук: 

Починалась лиха ловитва,

Але знають рідню слова –

Хочеш вимовити: молитва.

І зривається з вуст: Литва.

Спектакль перенасичений символами. Зверху, поміж гіллям високої берези – місяць, це сонце мертвих, що колись так само байдуже споглядало живого князя і його сучасників. Замкове повітря, нашпиговане комарами, а все ж значно свіжіше, ніж унизу, на вулицях. Вода і вино із чаш, що більше схожі на церковні. Вінчальні персні, що у воді не тонуть.  А ще бороди, дракон, чоботи і босі ноги 

Кокош (Р.Ланьо) – отой хвіст, який крутить собакою (князем), персоніфікація ірраціональних правил, яким мусить слідувати навіть монарх. Найвільніший серед усіх рабів, він постійно опускає князя на грішну землю, перемальовує плакат на шарж.     

Палатин Гараї (С.Овдеєнко) у сірому плащі з червоним підбоєм, з непевною кавалерійською ходою тягне нас собою углиб світової історії і вселенських інтриг.

Князь – втілення публічної влади, невільник честі, якому випало правити не там і не тоді, де він міг би розвернутися по-повній. Але перебирати не доводиться.  Він інтоксикований владою, шукає від неї прихистку у родині, але куди ти втечеш з підводного човна?! Колодязь для нього – як “Джавеліни” для сучасних українських зверхників, головний оборонний ресурс. Заради нього можна і на союз з ким завгодно.

Позасценічний персонаж Чорногор, про якого тільки говорять, на боротьбу з яким вирушають князь і палатин, є втіленням української пропащої сили. Ворохобник, що іде поперек історичної магістралі – чи не найбільш сучасний з усіх персонажів. Князь тяжко переживає необхідність поринути в усобиці, знаходить добрі слова навіть про свого ворога, а особливо про його підданих.

Княгиня Ольга (Г.Кутасевич) – патріархальне втілення ідеалу закарпатської дружини (посаг, гардероб чоловіка, виведення із депресії).

Нечиста сила (Л.Пирогова) – це щось із персонажів Р.Толкієна і Дж.Роулінг. Віриш, що воно тільки що з пекла і туди само повертається. Здавалося би, усе переграла Лідія Володимирівна, але такого ще навіть у неї не було.  

Дві доньки князя, син палатина (Р.Аітов), його товариш – середньовічні мажори. У міру цнотливі діти свого часу, коли рано дорослішали і ще раніше помирали. Дівчата швидко беруть усе в свої чіпкі долоні, то ж діло іде. .

Грецький купець (П.Коваленко) відповідальний за оту “змазку історії” (комерцію, гроші), без якої нічого не рухається. Торгівля, розбій, шпигунство і культуртрегерство тоді становили нерозривний сплав (зрештою, чому тільки тоді?)

Каштелян (В.Добряк) і воєвода – вірні васали князя, такі собі ветерани апаратних битв і рукопашних баталій. .

Слуги Мартуся і Петруньо оживляють усе до повного запаморочення. Без них одна би з ліній так і не зійшлася.

Закарпаття продовжує художньо освоювати власну історію, бере звідти не попіл, а живий вогонь. Крім замкової версії, спектакль має ще і сценічну, її прем’єра – через два тижні. 

Теги: Корятович, вистава

2 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати