І ми садимось за рояль...

Саме цією виставою 2012 р. відкрилася мала сцена ім. С.Данченка цього театру, хоча й до того вона ішла на його великій сцені (спектаклю зо двадцять років). Він став знаковим для колективу, представленим на багатьох фестивалях і форумах, але в Ужгороді демонструвався уперше.

Масіно (Остап Ступка) представник львівської богеми блискучого “кінця століття» (бл. 1900 р.), коли здавалося, ніби людство вже усе бачило і пізнало, а виявилось...

Передноворічна доба. Можливо, навіть доба перед зміною століть. Від такого переломного моменту можна чекати усілякого чортовиння. І воно не бариться. Як писав М.Бажан у “Гофманові ночі”:

Наказую я привидам-словам:

Із прірв свідомості, з найглибших людських ям

Ви павуками тихими вилазьте!

Мов павуки пухкі й ослизлі,

У тільці несучи отрут скупий пухир,

Повзіть з шпарин проламаної мислі,

Щоб я, поет, святоха і блюзнір,

Поклав вас трупами на зляканий папір...  

Масіно давно живе за межею добра і зла, в якомусь власному світі, негаданий лист – шанс на повернення до реальності. Хоча герой давно вже нагадує більше якогось химерного персонажа чи то німецьких романтиків, чи то різдвяних казок Ч.Діккенса, ніж живу людину. Це жива маріонетка на шарнірах, гутаперчевий хлопчик, здатний витворяти зі своїм тілом усе, що завгодно. Тільки дослідження конверта і переживання з цього приводу перетворюється на складну акробатичну композицію, актор тільки що на голову не стає. Чоловіча істерика – в усій красі, жива картинка до писань З.Фрейда. А за цим – наступна еквілібристика і тіла, і душі. Балансування на канаті.

Натомість історія Марії (Наталя Корпан) – багатосерійна мелодрама. Вісім чоловіків за спиною. І носило її від Кракова до Порт-Артура. При першій появі на сцені нагадує Мавку у туніці і віночку. Другий раз одягнута  “під Стендаля”: чорний шапокляк на голові, чорні рукавички без пальців, чорна офіцерська шинеля з чужого плеча, з під якої випирає червона вечірня сукня на білій підкладці (мовляв, знали ми і кращі часи). Справжня сойка із перебитим крилом. Завершитися уся ця одіссея має у Львові. Наразі вона повертається сюди листом. Хоча для Масіно вона матеріалізується прямо з помережаних аркушів. Під радикально-чорною фарбою явно давно вже посивіле волосся. Незграбна, як підліток. Дивовижне поєднання маленької дівчинки і битої життям “дами з камеліями”. Життя підкинуло її і не спіймало. 

Взаємодія чоловіка і матеріалізованого спогаду стає все драматичнішою. Вони добру годину ніби грають у “камінь-ножиці-папір”. Чоловіки взагалі кохають у жінках передусім власну пам’ять про них. Останні це знають, звідси їхні постійні “а пам’ятаєш?” Марія жбурнула у Масіно через усю Азію і половину Європи такий грубий жмуток спогадів, що його буквально розчавило. Тільки насамкінець він ледве-ледве повертається до тями. Почувається Орфеєм, що вибрався з пекла.

Вистава нагадує, що українська класика – це скринька Пандори: досить її прочинити і звідти посуне чого й не чекав. По-справжньому її ще так і не прочитано. Недарма на початку вистави алюзія на глибоко містичну і майже невідому загалу Франкову поему “Терен у нозі”. Двацятий вік починався як століття застереження. Досить згадати однойменну картину А.Ерделі зі скорботним ликом Христа, що нагадує протуберанець вибуху.  Вистава теж про передчуття глобальної катастрофи, її символіка побудована на протистоянні і взаємному поглинанні світла і тіні, вогню і темряви, червоного і чорного.

Теги:

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати