Картка високої хвороби

Ужгородський камерно-театральний фестиваль “Під цвітом сакури” продовжився виставою Національного театру ім. М.Заньковецької “Картка любові” (режисер Г.Шумейко) за п’єсою Р.Горака про кохання І.Франка і О.Рошкевич (1857-1935).

Картка високої хвороби

Роман Горак – чи не найприскіпливіший з сучасних франкознавців, чверть століття завідував меморіальним музеєм Франка, співавтор (разом з Я.Гнатівим) 10-томної біографії, за яку присуджено 2011 р. Шевченківську премію. Його книжка “Тричі мені являлася любов” (1983) про три найдраматичніші кохання Франка стала справжнім вибухом, відкриттям для масового читача, завдяки якому Франко постав не Каменярем, а живою людиною з плоті і крові. Потім у продовження теми була нова монографія “Твого ім’я не вимолю ніколи” і коментовані видання «Зів’ялого листя”. А між тим – оця п’єса.

“Картка любові” – унікальна спроба інсценізувати не роман чи повість, а літературне розстеження. У сучасній українській літературі пригадується тільки ще один подібний випадок – детектив І.Стасів-Калинець «Вбивство тисячолітньої давності”, написаний за результати її власного дослідження-монографії про Святослава Завойовника і його синів.

Перед початком дії на сцені, що нагадує видовжений майданчик для фехтування, стоять два стільці – чорний і білий. Вистава багато успадкувала від античної трагедії з її обов’язковими протагоністом і антагоністом. Під стільцями – ряднина з намальованими квітами, які артистки безжально топчуть. Твір просто перенасичений різними символами, нагадуючи цим театр Метерлінка.

Спектакль ніби ставить експеримент: а що буде, якщо жіночу душу вкинути в уявний сепаратор і добряче прокрутити там, то на які фракції вона розділиться, як вони далі взаємодіятимуть між собою. У результаті жінка, яку кохав Франко розщеплюється на Ольгу Рошкевич (до заміжжя) і Ольгу Озаркевич (після одруження з Володимиром Озаркевичем). Перша (М.Сопук) у білому, друга (І.Швайківська) у смарагдовому, згодом бордовому. 

Уся вистава нагадує слідчу справу, якою вона, по суті, і є. Дві іпостасі однієї жінки без найменшої делікатності відтворюють усю історію взаємин із Франком, вивергаючи громовиці одна на одну. Ставлення до коханого амбівалентне. У тому коктейлі змішалися любов, ненависть, жаль, прокляття і несамовите захоплення. Франка на сцені немає, але здається, що саме він заповнює увесь простір.

Вони обговорюють все, перемелюють, мов на жорнах усі обставини, не милують нікого. Особливо гостра на язик Рошкевич – ох і нелегко же було із нею молодому Франкові. Але й Озаркевич незворушно тримає удар і час від часу сама кидається у запеклі атаки. Сіль вистави – у численних деталях, яких там на добрий серіал. Час від часу партнерки зривають одна з одної якусь деталь одягу, апелюють то до листів «Івася”, то до його віршів, часто чуємо з їх вуст різні Горакові реконструкції тих чи інших подій. Тобто жанр максимально синкретичний, авторський: драма-лекція, очна ставка на сцені, слідчий експеримент (як у «Гамлеті”, де герой ставить у палаці виставу про вбивство і спостерігає за реакцією глядачів). Ну і класичний любовний трикутник тут набуває нової конфігурації: з одного боку, героїня роздвоюється і бореться проти самої себе (перемогти у цьому випадку, як відомо, не можна, але і програти теж), а з іншого – вона бореться за своє кохання проти цілого світу, ревнує і відмовляється від ревнощів, намагається відпустити наболіле, але воно не відходить.

Коли тій чи іншій героїні бракує аргументів, вона просто звертається до глядачів, благо усі поруч. У лев’ячому правді полюють переважно левиці, також між цими мисливицями дуже напружені стосунки. Оце і бачимо на сцені. Нічого подібного до старосвітської  попівни чи превелебної паніматки. Наприкінці дійства обидві Ольги опиняються в шатах, помережаних зів’ялим листям. Виснажені до краю, спітнілі, умиротворені.

29 квітня 2018р.

Теги: вистава, театр