Евридіка з Баку

Ужгородський фестиваль камерних театрів “Під цвітом сакури” продовжився моновиставою Львівського обласного академічного театру (м.Дрогобич) “Маргарита й Абульфаз” за романом С.Алексієвич “Час Second-Hand” (режисер і виконавець ролі Олена Дудич).

Евридіка з Баку

Автор спектаклю – відома серіальна кіноактриса, широко знана за кількома десятками серіалів, в тому числі детективних і мелодраматичних. Дана її театральна робота дещо несподівана. Це сучасний епос, коли кожна деталь реальних подій набуває символічної ваги, перетворюється на емблему людської величі або ницості. Грати моновистави, коли немає плеча партнера, взагалі важко. А подібні епічні моновиставу – подвійно складно, бо накал емоцій, нервів тут ще вищий, ніж зазвичай. Брак партнерів актриса компенсує опертям на зал. Актриса заповнює собою весь сценічний простір. Як висловився В.Шершун, вона торкається рукою кожного глядача, говорить з ним індивідуально, це довірлива бесіда на двох – попри те, що у залі аншлаг.

В основі п’єси – історія кохання, одруження, сімейного життя у Баку вірменки і азербайджанця – на тлі сумнозвісної різні 1988 р. в Сумгаїті, яка потім поширилася й на інші регіони. Схвильована жіноча оповідь не дотримується строгої хронології: то забігає наперед, то повертається назад. Ці стрибки пам’яті самі по собі моторошні.  Актриса артикулює усе голосом. Відчувається, що часто голос сам веде її, а оповідь стає усе більш драматичною.  

Ясно, що там були міни сповільненої дії, закладені ще у сталінську добу, були провокації тодішніх спецслужб на розхитування ситуації, але був і певний горючий матеріал у тогочасному поколінні, який дозволив міжетнічному конфліктові так сильно і брутально спалахнути. Кавказ з його етнічним черезсмужжям завжди був пороховою бочкою

Маргарита – проста працівниця телеграфу, без вищої освіти. Вона не шукає геополітичних причин своїх поневірянь, вона розглядає майже виключно людський фактор, позицію своїх найближчих сусідів. Це ностальгійна сага про рідне місто, в яке  вона досі безмежно закохана. Місто, що стало пасткою і ледве не вбивцею. Глядачеві подається купа яскравих житейських фактів, які варто знати і сучасним українцям. Героїня по-своєму аналізує алхімію ненависті, в результаті якої шляхом різних возгонок і трансмутацій синтезується війна. 

Її біле плаття у відблисках червоних прожекторів нагадує то сакуру, то храм посеред багаття. Інколи вона застигає з піднятими угору руками – як Богородиця-Оранта. Є ледь не текстуальні перегуки з Плачем Ярославни. Дуже щемко звучить вірменська колискова.  Уся оповідна тканина будується на контрапункті зачарування і розпачу.

Безпретензійна сповідь рядової учасниці переломних подій – ота сировина, з якої далі творяться, оформлюються історичні джерела. Бачиш, як на очах у тебе зароджується традиція. Хай це не є істина в останній інстанції, але без таких базових свідчень, диференціалів історії ніколи не вдалося би написати літопис сьогодення.

Фінал драми лишається відкритим, хоча героїня вірить, що колись ще повернеться у Баку, аби подякувати тим сусідам-азербайджанцям, які врятували її, ризикуючи власним життям.    

27 квітня 2018р.

Теги: