Крила для безкрилих

П’єсу написано за оповіданням Г.Маркеса “Старигань з крильцями”, але дію перенесено з Колумбії до Закарпаття. Власне, дію – це гучно сказано. Усе крутиться навколо появи на залитому дощами маленькому хуторі янгола. У Маркеса це описано у телеграфному стилі, то ж драматургові належало самостійно розробити діалоги, наповнити статичну епічну форму рухом, голосами, вовтузінням.  Дійство дещо нагадує нашу казку про ріпку. Перед глядачем проходить ціла валка персонажів, кожний намагається смикнути янгола. Тягнуть-потягнуть – витягти не можуть. Не готова наша публіка до спілкування з чимось таким – надприродними силами, європейськими цінностями, ринковою економікою, демократією тощо. Воно на нас з неба падає, а ми...

Газда Іван (А.Мацак) – типовий трудяга. Поки все в рамках нехитрих заробітчанських алгоритмів, він цар і бог. Коли ж ситуація стає нестандартною, то він дитина. Зате гостинна. Справжній закарпатець, здатний споїти навіть янгола.  Його монолог десь ключовий в усьому спектаклі, відтворює картину реального, а не вітринного Закарпаття. Таке собі втілення нашої сили і наших слабкостей. Інколи здається, що артист не грає, а вивертає власну душу, бо ж чи так принципово сучасний ужгородський артист різниться від трудового мігранта?  

Газдиня Марія (К.Берец) – зовсім інший типаж, генеральний директор цієї карликової державки. Матріархат нині у заробітчанських сім’ях бере реванш. Їй мало простору – з чоловіком особливо ані повоюєш, ані помиришся – доводиться з Поланею (С.Мавріц). З нею просто унікальний дует, щомиті готовий на все лихе і добре. Хоча насамкінець янгол розчулює навіть цю матрону.  

Священик (С.Баранов) викликав найбурхливішу реакцію залу. З одного боку, церква за усіма рейтингами лідирує серед тих інституцій, яким наші люди найбільше довіряють. З іншого боку, деякі отці більше тримаються за букву, ніж за дух, тому самі не готові до зустрічі з янголом. Виставу варто подивитися сучасним семінаристам.  

Гід (Л.Геляс) – це щось. Завдяки таким типажам Закарпаття давно перетворено на Діснейленд. Екскурсоводи потакають найпримітивнішим стереотипам, які сидять у головах туристів. Після того як у свідомості приїжджого сформовано максимально ідіотську картинку вдруге їхати сюди не виникає жодного бажання. Навіть янгол, який, здавалося, мав би  підірвати собою усі ті “чічки-смерічки”, успішно перетравлюється нашою всеїдною туріндустрією до рівня того самого “натурпродукту”, яким вона напихає голови клієнтів. Для заїжджих журналістів область – це заповідник гоблінів (висмоктаних з пальця сенсацій), після яких хоч трава не рости. Для решти туристів – це індіанська резервація з ведмедями на Сине вирі і вуйками навколо.

Професор Селезньов (С.Барабаш) – прекрасна пародія на сучасного експерта-грантоїда. Такі хвацько продукують нікому непотрібні програми розвитку будь-якої сфери. Зате коли підвертається справжня робота… Ну бодай хоч посміятися з цього можна.  

Донька Христина (Д.Горщкова) – світла пляма на фоні усієї тієї безнадії. Недарма Євангеліє вчить: будьте, як діти. Вона і розв’язує усі вузлики.

Сатира на наше “житиё моё” вийшла просто гротесковою. Зал раз-у-раз вибухав сміхом. Перед глядачем постали різні прошарки нашого суспільства (бракує хіба що влади чи хоча би поліції). Янгол тут – як каталізатор у хімічній реакції: усе би відбувалося і без нього, але з ним – якось швидше, яскравіше, бурхливіше. Чи то неприкаяна душа О.Духновича, яка ще раз бодай у такій подобі спробувала пробудити нас від глибокого сну, чи то сублімація наших мрій про краще життя, чи то просто якась колективна ілюзія.  Попри всі сатиричні моменти спектакль формує дуже світлий образ краю. Колись облрада витрачала шалені кошти на формування позитивного іміджу області. Тут це зроблено із злидарським бюджетом (задник із карпатським краєвидом все-таки не завадив би), зате із щирою любов’ю. 

Теги:

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати