Дев’ять розділів книжки містять як раніше публіковані газетні матеріали, так і написане спеціально для цього видання. У розділі “Найлітературніше село Закарпаття” охарактеризовано Колочаву, де колись див чеський класик Іван Ольбрахт, що написав про село аж тори книжки - “Микола Шугай, розбійник”, “Голет у долині” та “Гори і століття”, їх перекладено на багато мов, дві перші ще й екранізовано. 1934 р. І.Ольбрахт і В.Ванчура зняли у Колочаві художній фільм “Марійка-невірниця”. У 1980-х І.Долгош написав роман “Колочава” – про перебування І.Ольбрахта у цьому селі. У Колочаві встановлено бюсти Т.Шевченка, І.Франка, О.Духновича, І.Ольбрахта, а 2011 р. – велику фігуру М.Шугая, яку в книжці названо першим пам’ятником літературному персонажеві на Закарпатті. Ну, можливо, не найперший, бо ще раніше у Паланку постав Ф.Корятович, який теж не тільки історична постать, а й персонаж цілого ряду творів. На Синевирі стоять фольклорні герої Синь і Вир. Але дійсно колочавський М.Шугай – один з перших. Пам’ятників на Закарпатті загалом не так вже й багато. Тільки після Шугая з’явилася в Ужгороді мініатюра вже цілком вигаданого Швейка, з’явилася і ужгородська фігурка самого Шугая. Проте й досі велика кольорова скульптура опришка роботи Петра Штаєра перед входом до Колочавського скансену помітно виділяється серед усіх подібних.
У книжці цікаво викладено біографію опришка у 26 фактах, оглянуто три фільми про нього – “Микола Шугай” (1947), “Балада для бандита” (1978), “Я піду в далекі гори...”
(1981). Спеціально перекладено (разом з Оксаною Чужою) і вперше введено до українського обігу матеріали про М.Шугая, опубліковані по-чеськи Отою Голубом, Іржі Опеликом і Франтішком Товареком.
Багато в чому автор опирається на ґрунтовне дослідження С.Аржевітіна “Колочава. Шугаї”, що є п’ятим томом із задуманого дослідником десятитомника про рідне село (поки вийшли три). Щиро дякуючи краєзнавцеві за титанічну роботу по збиранню і опублікуванню документальних матеріалів про М.Шугая, О.Гаврош все ж таки не погоджується з тенденцією до деміфологізації опришків, перетворення їх на банальних кримінальних злочинців. Далі з цього приводу триває така сама принципова дискусія з Т.Вісицькою. На думку журналіста і письменника, цих діячів слід судити не за сучасним кримінальним кодексом України, а виходячи з історичних реалій тих досить далеких і багато в чому не схожих на наше сьогодення часів. Автор не робить з опришків ангелів, але й вбачати у них виключно негатив теж не погоджується. Воно й справді – це були яскраві представники темних часів. Нині нам вже тяжко зрозуміти їх, бо наші часи гне такі темні, а ми самі не такі яскраві (харизматичні). Нижчий рівень тестостерону диктує більш вегетаріанську точку зору, ніж та, що була характерна для давнини. От і виходить парадоксальна ситуація, коли для чехів наш Шугай – культова постать (щось на кшталт Фреді Крюгера, але доморощеного), а ми самі не знаємо, що з ним робити, по якій графі провести.
У дев’ятому розділі О.Гаврош намагаєтьтся не те, що розставити точки над і, але показати, що опришки – це наша історія, оте слово, яке з пісні не викинеш, та й нема чого викидати, бо воно міцне, соковите, дійсно фольклорне. Подібних персонажів мають чи не всі європейські народи, тільки більшість зробило з того історичну атракцію (усяке дихання да славить Господа), ми же намагаємося цнотливо запхати своїх кудись під шафу. Мовляв, ми упродовж віків тільки страждали і ридали. Та ні, і огризалися теж, тому і вижили.
Книжка містить важливі ілюстративні матеріали, зокрема фото убитих М.Шугая і його брата Юрка (його чехи навіть планували тиражувати як листівку, але до цього не дійшло), знімки І.Ольбрахта у Колочаві, ілюстрації до книжок про Шугая. Окрім історії М.Шугая, тут викладено на документальній основі й історію ще пізнішого І.Липея.
Книжка, що розійдеться цілою Україною, творить нестандартний образ Закарпаття. Це, звичайно тільки штришок, але він вдало відтіняє оту ідилію, яку навіюють туристичні путівники.