Сірома

Автор назвав цю дівчинку Елізою, передаючи привіт чи то Л.Бетховену, чи то Л.Керролу з його Алісою. Книжка вийшла дуже інтерактивною – вона провокує читача на діалог, до чого, очевидно, і прагнув автор. До чотирнадцяти історій хочеться додати ще одну. Наприклад, таку.

У сірому будинку на сірій вулиці понад сірою річкою, що текла між сірими берегами під вічно сірим небом жив казкар. Коли йому ставало вже зовсім ніяково, він вдягав окуляри з кольоровими скельцями. Правда, швидко з’ясувалося, що суцільна одноманітна зелень чи жовтизна так само гнітючі, як і сірість.

– Окуляри не допоможуть, – сказала йому річка. – По-справжньому  світ розфарбовує лише кохання.

– А що воно таке? – здивувався казкар.

– Ну як тобі сказати... От ти знаєш, що таке варення?

– Ще б пак!

– Так от, це зовсім не схоже.

– А на що воно схоже?

– Ну, скажемо, на сон, який триває навіть тоді, коли ти прокидаєшся. На зоряне небо, яке опиняється всередині тебе. Це якесь вічне дежа-вю, коли здається, ніби це з тобою вже було, хоча ти точно знаєш, що нічого подібного ще не переживав. Це як падіння – тільки не вниз, а кудись угору, проте ти все одно боїшся наприкінці розбитися, хоча удару так і не настає. Це коли за кілька секунд переживаєш ціле життя. Коли досвід приходить нізвідки, але лишається з тобою назавжди. Коли печаль стає солодшою за радість. Словом, коли воно є, ти про нього зовсім не думаєш, а коли починаєш думати, значить воно вже зникло.  

Річка була мудрою. Вона текла тут, коли його ще не було. Вона буде текти і тоді, коли його не стане. Тому сказане нею так схвилювало казкаря, що він вирішив усе це негайно записати. Але сірі букви з-під сірого олівця на сірому папері йому швидко набридли, і натхнення кудись зникло. Бо натхнення – штука набагато примхливіша, ніж кішка. Ту можна привабити свіжою рибо, сметаною або котлетою. А от натхнення ні на що подібне не реагує. Воно або є, або його немає. Як і кохання.

А через кілька днів казкар сам закохався. І раптом він відчув, що сірий колір має безліч відтінків, що цілого життя замало, аби усі їх роздивитися. Сірі очі жінки бувають схожими на мишенят, що сторожко визирають із нірки, а бувають і кішкою, яка сама здатна тебе проковтнути. Вони то нагадують небо, вмите весняним дощем, то запилюжений шлях, яким кортить вічно іти, аби твоя мандрівка ніколи не закінчувалася. Вони міняться всіма барвами райдуги, як море, котре тільки байдужі чомусь іменують синім. Вони такі різні залежно від її настрою, пори дня, але найбільше – залежно від того, що у них відображається. В усіх мовах світу менше слів, ніж кількість виразів, яких можуть набувати жіночі очі. Немає кольору глибшого за цей. Є у математиці такий метод доведення – нескінчений спуск. Саме її очі дозволяють отаке нескінчене занурення. Їх неможливо описати. Їх просто треба бачити. Вони дивляться на тебе навіть коли ти зовсім далеко. Хоча і далеко, і близько – це так відносно. Адже сіре – це ціле безмежжя між білим і чорним.    

Теги:

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати