У нашій божевільні

Вистава про колишнього солдата Першої Світової, що довго був у полоні, потім поневірявся по світах, довго добирався додому, де, як виявилося, його ніхто давно не чекає. Його майно розпродано, “жена, как говорится, найдёт себе другого – какого-никакого, как ты недорогого”. Ні, його шанують, але як полеглого героя, живим же він нікому не потрібний. Десь у ті роки така публіка і голосувала за Гітлера. Та герой і тоді не складає рук, намагається влаштуватися на роботу, почати нове життя, та врешті-решт  –  автокатастрофа, тридцять переломів, психушка. Там все і починається по-справжньому.  Бо звідти вже шлях тільки у небо. Як співає Ю.Шевчук:

Заведу разговор,

Что не бабник, не вор,

Просто долго на Родине не был,

Что как блудный птенец

Воевал за дворец,

А вернулся вот к синему небу.

Герой у виконанні Рудольфа Дзуринця  - максимально сильна особистість. Грати позитивні ролі набагато важче, ніж негативні. Там артистизм з персонажа так і пре, тут образ доводиться ліпити скупими  мазками, видавати глядачеві буквально дозовану інформацію, тримати його у постійній напрузі.  У результаті вийшов чоловік-загадка, з одного боку доволі романтичний, з іншого боку – максимально приземлений, з крові і плоті, яка постійно болить.    

Лікар Штоль (Степан Барабаш) натомість натура артистична. Десь він нагадує імператора Нерона, якому вже мало абсолютної влади над своїми пацієнтами, він хоче ще й слави найвидатнішого  актора всіх часів і народів, заради цього навіть підпалює Рим. Ну, у лікаря масштаби зовсім інші, але характер десь той самий.    

Санітарка (Жанна Баранович) облагороджує сувору чоловічу кампанію. Хоча теж та ще штучка, собі на умі. Коли товариство полишають жінки, воно грубшає, коли ж жінки там з’являються, чоловіки просто божеволіють. Особливо якщо і так перебувають у божевільні. Актриса і грає такий вічний збудник, збурювач неспокою.

Строга сценографія і костюми Віри Степчук підкреслють притчевий характер усієї історії. На ту саму притчевість працюють численні режисерські задумки Михайла Фіщенка. Ясно, що ужгородська вистава не про веймарську Німеччину, а про сучасне наше АТО, його ветеранів, чимало з яких після повернення звідти переживають ті самі поневіряння, що й герой спектаклю.

Ідея створити у лікарню самодіяльний драмгурток, де би герой постави автобіографічну п’єсу, стає тією пружиною, що крутить далі увесь механізм. Частково воно нагадує Галета, що теж ставив п’єсу для рідних і придворних, але більше “Зону” С.Довлатова (у кіноверсії – “Комедію строгого режиму”), де зеки ставлять історико-революційну п’єсу. Тільки там – чистий стьоб і сатира на радянську дійсність, а тут – трагікомедія, такий собі апокриф  практично біблійного звучання.      

Виставі можна пророкувати довге життя і неослабну увагу глядачів, бо вона справді того варта.

Теги:

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати