Шаржі Ерделі

На цю книжку чекали дуже давно. Бо воно ніби й дрібнички, але чого тільки торкнеться рука генія – саме стає безсмертним. Багато пізнаваних портретів – художники, письменники, представники влади. Є й чимало невідомих – різні сусіди майстра, випадкові перехожі, побіжні знайомі. Хіба що тепер хтось їх ідентифікує.

Окрім рисунків альбом містить і окремі афоризми А.Ерделі, котрі видаються напрочуд суголосними до портретів. Афоризм десь є літературним аналогом шаржу, такою самою спробою схопити за хвіст мить, яка вислизає від тебе, зафіксувати скороминуче враження, матеріалізувати і увічнити його. Шаржам віддало данину багато видатних живописців. Це як для письменників записна книжка. Згусток експресії, який проситься до миттєвої фіксації.

Гортаючи альбом, постійно ловиш себе на думці, ніби перед тобою типажі з “Майстра і Маргарити”. Окремі фізіономії мають аж портретну схожість з персонажами М.Булгакова. Та навіть попри те – відображено ж той самий богемний прошарок. Тільки там – москвичі 30-х років, тут – ужгородці 30-х – початку 50-х. Той самий світ – трохи повсякденно-побутовий, трохи інфернальний. Особливо художник полюбляв профілі. Коли людина дивиться не прямо на тебе, а кудись убік, вона туди і спрямовує увесь свій гіпнотизм, а тобі видно її більш правдиву натуру, усі оті зморшки, від яких у фасі відволікає блиск очей. Відчувається, що сам маестро тішився, творячи ці портрети – як однією простою лінією (і почасти ще штриховкою) можна передати людську натуру, сформований довгими роками характер, непросту долю кожного, його настрій.

Головна фішка Ерделі-шаржиста – носи вони усіх можливих і неможливих форм, це головний конструктивний елемент, до якого кріпляться усі інші риси обличчя. Ніс – те, що найглибше впивається у зовнішнє середовище, чим людина найбільше відкрита світові, по носові вона найчастіше й отримує. Якщо для Л.Толстого дзеркало душі – очі, то для А.Ерделі – саме ніс.

Багато шаржів нагадують різних тварин і особливо птахів – це один з головних прийомів карикатуристів. У Ерделі уся ця фауна максимально закарпатська – ведмеді, свині, орли. Більшість портретів настроєві. Майстер показує, наскільки промовистою може бути навіть спина, не кажучи вже про потилицю. Окрема тема – це посмішка і сміх. Майстер створив цілу енциклопедію подібного стану. Більш ретельно він досліджений і втілений хіба що у “Запорожцях” І.Рєпіна. В Ужгороді завжди уміли сміятися, бо і було і є з чого. Менше майстрів, здатних відобразити той сміх. Прекрасно, що Ерделі спромігся зафіксувати це, як ніхто з інших закарпатських художників.

Більшість портретів чоловічих, але є й ряд жіночих. Вираз у них переважно здивований і навіть зверхній, часто загадковий, хоча і далекий від ідеалізації. Це такі собі інопланетяни з Венери, які у художника максимально різняться від чоловіків. Є у них щось від чаклунок і босоркань з наших казок. Принаймні, Ерделі дивився на них явно поглядом Івасика-Телесика. Дану книжку можна “перечитувати” ціле життя, щораз відкриваючи для себе щось нове то на одній сторінці, то на іншій, усе глибше проникаючи у коди художника. Вона незамінний посібник для юних художників, але і для письменників чи журналістів також: як можна кількома деталями створити характерний, глибоко індивідуальний образ людини.

Теги:

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати