Ітака, якої нема

Вистава просто зносить дах. Формально вона про дві українські революції (Помаранчеву і Гідності) і про міжчасів’я між ними. Події подано через сприйняття одного з безвісних учасників столичних Майданів, киянина у першому поколінні. Це історії, які не розповідають навіть найближчим людям. Та що там найближчим! Це те, у чому не признаються навіть самим собі. Але воно все одно проривається на поверхню бодай у снах. Це мандрівка у чоловічу підсвідомість, у таку собі клуню, куди сховано всякий мотлох подалі від людських очей. У середньовіччі страшенно популярним був жанр апокрифу, де про високі і навіть святі речі оповідали різні непристойності. Монахи страшенно соромилися переписувати таке, вибачалися перед читачами, але вперто продовжували скрипіти перами. Так і тут. Герой прагне створити епос про себе любимого, тому неодноразово цитує “Одіссею” (він теж постійно мандрує з однієї орендованої квартири на нішу). Ну і між рядками там постійно присутній “Улісс” Джойса, адже весь спектакль – теж суцільний потік свідомості, сповідь оповідача. До речі, сучасникам Одіссея смакувала цибуля з медом – для нас це нібито непоєднувані кулінарні інгредієнти. Так і ця вистава – салат із, здавалося би, несумісних компонентів.

Оскільки це бесіда наодинці з самим собою, то на сцені лише два актори, дві іпостасі того самого персонажу. Одна – мужланська, інша – по-карикатурному жіночна. При цьому вони ідеально уживаються в одній натурі. Їхній шизофренічний діалог постійно викликає вибухи сміху у залі. Час від часу актори також перетворюються на різних знайомих оповідача, про яких він згадує. Усе назване зразу матеріалізується – як уві сні. Бувають такі циклічні сни з продовженням, які сняться кілька ночей поспіль. Людина намагається зануритися у власну душу, а її викидає назад. Якась крига назовні не пускає углиб. Герой набиває гулі на лобі, але вперто продовжує пірнати. Це історія з багатьма смайликами. Вони випромінюються з проектора на задник сцени. А ще туди само струменить безліч графіті, типових для сучасного парканного живопису, ними вкрито стіни Києва, Мукачева, Ужгорода, сотень українських міст.  

Про мову вистави. Існує переклад Слова о полку Ігоревім на напівкримінальний (“приблатнённый”) жаргон: “Высоко-законно ль, керифаны, нам базар на Игорька свернуть? Да не фенькой ветушной Бояна за его гастроли базлануть!..” Чи із ближчих прикладів – знамените “Бородіно” П.Чучки, або репліки Кучми на плівках Мельниченка, неперевершений стиліст був, панімаєш! Отакою приблизно манерою викладено всю цю історію. Всякий чоловік живе від жінки до жінки, яка з’являється в нашому житті звідкись з нікуди, переформатовує нас зовсім по-своєму і несподівано зникає у те саме нікуди (навіть якщо насправді пішов ти сам). Ні тобі “здрасьте”, ні мені “до побачення”. Навіщо приходила, чому пішла? Адже чогось хотіла (і тобі прекрасно відомо, чого саме), нічого не отримала і змилася. На сцені п’ятнадцять таких лав-сторі, а частіше просто їхніх передчуттів. Постійні паралелі між оцим невпорядкованим особистим життям і двома революціями, після кожної з яких героєві стає тільки ще гірше. Власне, дві революції – ті самі його сни, тільки вони вирвалися із задзеркалля уже в об’єктивну реальність. Матеріалізований результат підсвідомостей мільйонів учасників, усіх їхніх нереалізованих бажань, потаємних поривів, підспудних мрій. Актуалізація власної інфантильності (на футболці героя – олімпійський ведмедик, явно із його дитинства), прагнення стрибнути вище голови.

Головний реквізит спектаклю – дивна конструкція: то ліжко, то трибуна, то сцена (а ще – холодильник, шафа, вагонне купе, вішалка, ресторанний столик і навіть човен). Приватно-інтимне і громадсько-публічне постійно перетікає одне в інше, це тільки аверс і реверс тієї самої монети. Нове життя нового прагне слова. “Дикий театр” запропонував таке слово для фіксації нашого нещодавнього минулого. Воно застряє у вухах глядачів, лишається там надовго, непокоїть, кличе у майбутнє – нехай і хрипким, прокуреним і пропитим голосом.       Вистава просто зносить дах. Формально вона про дві українські революції (Помаранчеву і Гідності) і про міжчасів’я між ними. Події подано через сприйняття одного з безвісних учасників столичних Майданів, киянина у першому поколінні. Це історії, які не розповідають навіть найближчим людям. Та що там найближчим! Це те, у чому не признаються навіть самим собі. Але воно все одно проривається на поверхню бодай у снах. Це мандрівка у чоловічу підсвідомість, у таку собі клуню, куди сховано всякий мотлох подалі від людських очей. У середньовіччі страшенно популярним був жанр апокрифу, де про високі і навіть святі речі оповідали різні непристойності. Монахи страшенно соромилися переписувати таке, вибачалися перед читачами, але вперто продовжували скрипіти перами. Так і тут. Герой прагне створити епос про себе любимого, тому неодноразово цитує “Одіссею” (він теж постійно мандрує з однієї орендованої квартири на нішу). Ну і між рядками там постійно присутній “Улісс” Джойса, адже весь спектакль – теж суцільний потік свідомості, сповідь оповідача. До речі, сучасникам Одіссея смакувала цибуля з медом – для нас це нібито непоєднувані кулінарні інгредієнти. Так і ця вистава – салат із, здавалося би, несумісних компонентів.

Оскільки це бесіда наодинці з самим собою, то на сцені лише два актори, дві іпостасі того самого персонажу. Одна – мужланська, інша – по-карикатурному жіночна. При цьому вони ідеально уживаються в одній натурі. Їхній шизофренічний діалог постійно викликає вибухи сміху у залі. Час від часу актори також перетворюються на різних знайомих оповідача, про яких він згадує. Усе назване зразу матеріалізується – як уві сні. Бувають такі циклічні сни з продовженням, які сняться кілька ночей поспіль. Людина намагається зануритися у власну душу, а її викидає назад. Якась крига назовні не пускає углиб. Герой набиває гулі на лобі, але вперто продовжує пірнати. Це історія з багатьма смайликами. Вони випромінюються з проектора на задник сцени. А ще туди само струменить безліч графіті, типових для сучасного парканного живопису, ними вкрито стіни Києва, Мукачева, Ужгорода, сотень українських міст.  

Про мову вистави. Існує переклад Слова о полку Ігоревім на напівкримінальний (“приблатнённый”) жаргон: “Высоко-законно ль, керифаны, нам базар на Игорька свернуть? Да не фенькой ветушной Бояна за его гастроли базлануть!..” Чи із ближчих прикладів – знамените “Бородіно” П.Чучки, або репліки Кучми на плівках Мельниченка, неперевершений стиліст був, панімаєш! Отакою приблизно манерою викладено всю цю історію. Всякий чоловік живе від жінки до жінки, яка з’являється в нашому житті звідкись з нікуди, переформатовує нас зовсім по-своєму і несподівано зникає у те саме нікуди (навіть якщо насправді пішов ти сам). Ні тобі “здрасьте”, ні мені “до побачення”. Навіщо приходила, чому пішла? Адже чогось хотіла (і тобі прекрасно відомо, чого саме), нічого не отримала і змилася. На сцені п’ятнадцять таких лав-сторі, а частіше просто їхніх передчуттів. Постійні паралелі між оцим невпорядкованим особистим життям і двома революціями, після кожної з яких героєві стає тільки ще гірше. Власне, дві революції – ті самі його сни, тільки вони вирвалися із задзеркалля уже в об’єктивну реальність. Матеріалізований результат підсвідомостей мільйонів учасників, усіх їхніх нереалізованих бажань, потаємних поривів, підспудних мрій. Актуалізація власної інфантильності (на футболці героя – олімпійський ведмедик, явно із його дитинства), прагнення стрибнути вище голови.

Головний реквізит спектаклю – дивна конструкція: то ліжко, то трибуна, то сцена (а ще – холодильник, шафа, вагонне купе, вішалка, ресторанний столик і навіть човен). Приватно-інтимне і громадсько-публічне постійно перетікає одне в інше, це тільки аверс і реверс тієї самої монети. Нове життя нового прагне слова. “Дикий театр” запропонував таке слово для фіксації нашого нещодавнього минулого. Воно застряє у вухах глядачів, лишається там надовго, непокоїть, кличе у майбутнє – нехай і хрипким, прокуреним і пропитим голосом.       

Теги:

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати