Між нами, ляльками

“Козацькі вітрила” (Тернопіль) вразили багатством костюмів і декорацій. На чому, на чому, а на видовищах не економлять: кожний золотий, вкладений у «матеріальну частину”,  обертається сторицею глядацької довіри до показаного. Наскрізна метафора спектаклю – вишиванка стає вітрилом для летючого корабля. Три голови дракона, що постійно гризлися між собою – як це нагадує наші нинішні три гілки влади. Кожний персонаж виступав то живим актором перед ширмою, то аналогічною лялькою над ширмою. Персоналізація козацької шаблі, що раптом оживає – дуже по-пісенному, але для театру несподівано. Змій знищується спочатку засобами сатири, а потім і у запеклому бою.  Такі вистави виховують у юних театралів справжній бойовий дух.

“Солом’яний бичок” (Луцьк) здивував багатофункціональністю різних елементів декорацій: одна й та сама конструкція відгравала все несподіваніші ролі. Здавалося би,  просто неможливо якось актуалізувати знайому кожному з дитинства казку про бичка, чиї просмолені боки стали пасткою для диких звірів. Це якийсь гімн плетінню з соломи, а заодно і цілому ряду інших народних промислів – ковальству, гончарству тощо. Кожний традиційний персонаж виблискував новими промінцями – найчастіше на злобу дня. Казка перетворилася на якусь притчу чи навіть політичну байку.

“Ілюзія дійсності” (Харків) продемонструвала практично безмежні можливості театру тіней. З десяток невеликих новелок, ліричних і гумористичних, розіграних за допомогою тіней на полотнищі. Без слів, зате з психоделічною музикою. Це нагадувало сни однієї людини, якщо їх якимось чином вивести на великий екран. Вони хаотично напливали один на одного, уривалися, повторювалися знову, змінювалися ландшафти, але єдиний настрій зв’язував усе докупи. Виникала ілюзія, що якась одна наскрізна історія, хоча і з різними персонажами за різних обставин. Наше життя таке, яким ми самі собі його творимо. Актори витворили нам таку «теплу ванну”, з якої не хотілося вилазити.   

“Злидні” (Рівне) здивували вигадливістю реквізиту. Сцена нагадувала чарівну скриньку, геть нашпиговану усілякими сюрпризами. Панував дух дитячої гри, де будь-що перетворюється на що завгодно. Спектакль гармонізував не надто здавалося би поєднувані між собою аудіовізуальні дійства, зокрема інсценівку соціально-побутової казки, класичну циркову клоунаду, пародію на міський романс, спритність рук професійного ілюзіоніста тощо. Свій влучний постріл у глядача чинило усе, що лишень було на сцені, включаючи транзисторний приймач і навіть накритий вишитою салфеткою старенький телевізор, що інтригував з перших секунд показу. Вийшла казка для комп’ютерного покоління дітлахів.

“Снігова квітка” (Київ) – за п’єсою С.Козлова, автора славнозвісного «Їжачка у тумані”. Тут той самий їжачок прагне врятувати свого друга – захворілого ведмедика. Вистава стала справжнім шоу світла і кольору. Світло тут стало окремим самостійним персонажем. І ще – гігантські сніжинки (англійці їх і звуть сніговими квітками), зображені на прозорих дисках. Звісно, постійне обертання мерехтливих дисків справляє навіювальний ефект. Навіть дітлахи у залі притихли, загіпнотизовані видовищем. Сцена часто нагадувала новомодну іграшку-крутилку – спінер, якому приписують терапевтичний влив на людську психіку. Тут же цей вплив був не приписуваним, а цілком очевидним.

“Історія однієї матері” (Миколаїв) викликало цілковитий фурор у глядацькому залі. Це інсценівка містичної, багато в чому моторошної історії Г.Андерсена про матір, яка намагається повернути свою дитину з того світу. Сценічне трактування примушує згадати середньовічний мандрівний театр, де один актор послідовно виконував добрий десяток ролей, використовуючи різні личини, шапки, парики, одяг, ходулі, накладний горб, грим тощо. Так і тут: акторка, що грала матір, за допомогою прихованої від глядача партнерки, постійно перевтілювалася у різних персонажів. Дві акторки, змінюючи голоси, розігрували все нові діалоги. На сцені виникали іконописні алюзії, адже історія Андерсена багато в чому перегукується з апокрифом про ходіння Богородиці по муках. Переважна більшість глядачів у залі пережила справжній очищувальний катарсис, тому по її завершенні влаштували гучну овацію.    

В основі «Язикатої Хвесі” (Житомир), навпаки, повернення до ідилії, до втраченого раю, де й усіх тільки проблем, що дружина надто нестримна на язик. На сцену вихлюпнула сільська стихія: вітряк, брилі, індик, очіпки. Одним словом, далеко не забуте дитинство багатьох ужгородців, які є городянами у першому поколінні. Зусиллями акторів простеньку казку-жарт перетворено частково на міні-роман виховання, частково на гімн нашим прадавнім витокам, частково на буяння народної сміхової культури. Вистава лишає солодкувато-терпкий післясмак, який надовго затримується у пам’яті. 

Фахове журі окремо оцінить кожну роботу. Наразі можна сказати головне: український ляльковий театр нині на підйомі. Він максимально різноманітний. Кожний театр розробляє власний оригінальний підхід до глядача, неповторні артистичні техніки і спецефекти.

Теги:

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати