Стільки, скільки знає про літературний процес на Закарпатті Василь Петрович, не знає більше ніхто. Знає, але інформацію скупо дозує: не про все прийшов час казати. Проте й окрушини, які вряди-годи з’являються з-під його пера, інтригують. Письменницьке повсякдення проступає із цих нотаток не стороннього як живе. Коли пересічну нашу людину псує хіба що квартирне питання, то у письменників подібних комплексів: хто талановитіший, а хто успішніший (це зовсім різні речі, а часом навіть протилежні), хто болючіше постраждав від влади, хто більше видавався, а хто рідше, зате крутіше. Ясно, що серед іншого трохи змагаються і за увагу з боку читача, але народна любов – то така непевна категорія, що її геть неможливо виміряти в якихось одиницях, а тому і помірятися цими показниками між собою.
Всякий талант трохи графоман, а всякий графоман трохи талановитий. Питання лишень у співвідношенні сталі і шлаку. У підручники потрапляють лишень смерекові вершини, а для історії літературного побуту найважливішим є якраз підлісок. Саме він найактивніше висвітлюється у мемуарах. Одні колеги це роблять більш безцеремонно, інші – з більшими політесами. Щодо оповідної манери В.Густі, то тут згадується одна притча. Був колись тиран, що побажав мати пам’ятник собі любимому. А що був деспот однооким, кульгавим і горбатим, то перед митцями постало непросте завдання. Один зобразив вождя максимально реалістично і був страчений за очорнення образу. Інший зробив його писаним красенем і був страчений за перекручування реальності. Третій зробив стелу з барельєфом, де вождь зображався тільки одним боком (де він з оком), на коні (тож кульгавість не видно), а його горб прикривала бурка. Автор очолив творчу спілку. Отак написав про колег В.Густі. – все правда, без якоїсь дезінформації, але й усі задоволені.
Фігуранти книжки вишикувалися строго за алфавітом (з окремими незначними відступами) – Марко Бараболя, Ю.Боршош-Кум’ятський, В.Вароді, В.Вовчок, В.Греба, В.Діянич, І.Долгош, А.Дурунда, Й.Жупан, С.Жупанин, В.Ігнат, І.Ірлявський, Ю.Качій, Х.Керита, Д.Кешеля, К.Копинець, А.Копинець, Д.Кремінь, М.Матола, Ю.Мейгеш, Н.Панчук, В.Панченко, І.Петровцій, В.Піпаш-Косівський, В.Поліщук, М.Попович, В.Поп, П.Продан, П.Скунць, О.Сливка, В.Фединишинець, П.Ходанич, В.Шкіря, В.Товтин. І ще кілька загальних оглядів. Отам вже фігурує і середнє покоління і навіть дехто з молоді.
Вийшла така собі рукавичка, де затишно всім – і мертвим, і живим. Перебувають в очікуванні ведмедя, який прийде і все роздавить. Десь ця ведмежа пора вже насувається на нашу літературу, позначена вона падінням читацького попиту, скороченням тиражів і закриттям газет (де раніше друкувалися бодай поети з новелістами), необхідністю опановувати нові майданчики (типу соціальних мереж або персональних інтернет-сайтів). Викликів багато, література нині саме на перевалі. Тому якраз час оглянутися назад, попрощатися з минулою епохою, прихопити з неї усе найкраще. Саме це і робить В.Густі.
Попри описані у нарисах дуже непрості реалії (адже охоплено добу від чеських часів до останніх років) автор сповнений якогось, сказати б, філософського оптимізму. Це коли песимізм переходить в оптимізм і навпаки, коли межа між ними просто стирається, виходиш на якийсь діалектичний синтез протилежностей. З одного боку, В.Густі аж занадто добре поінформований, аби малювати щось сакуровим цвітом. З іншого боку, досвід підказує: ніколи не було так, щоб зовсім ніяк. Не було і не буде. Як свідчить невмолима статистика, 2017-ий на Закарпатті – найбідніший на книжки порівняно з попередніми. То ж поява кожної нової – спроба протистояти ведмедеві, що присувається усе ближче.
Можливо, для її автора ця книжка стане вже останньою приступкою перед написанням повної історії закарпатської літератури за останні сто років – вже геть з усіма її фігурами (бодай з усіма членами Спілки письменників, але й з рядом найважливіших позаспілчанських авторів). Хай вона навіть буде, як той барельєф з притчі, але краще вже така, ніж зовсім замовчати усе, що тримаєш у багатющій пам’яті.