Дорослий пролісок

Овідій перебував хай не на зоні, але на засланні недалеко від нинішніх українських рубежів, у місті Томи (нині м. Констанца у Румунії). Ведмежий закуток великої імперії, безнадійна провінція, дика нудьга, виття сарматів під фортечними мурами, туга за втраченим і... своєрідна “Болдінська осінь”. Українські поети нині почуваються дуже схоже, от тільки осінь приходить не до всіх. До Мар’яни прийшла. Заздримо.    

А перша книжка 18-літньої поетеси звалася “Народження проліску”. Гм, згадується віршик Юрка Позаяка “На наше покоління”:

З-під снігу дика квітка

виросла

й матом гне.

Співпадіння, звичайно, але якесь аж містичне. Бо третя книжка справді стала своєрідною поетичною сповіддю нашого покоління п’ятдесятилітніх. Ми готувалися жити у, здавалося би, найхимернішому суспільстві, яке звалося СРСР. А довелося жити у ще набагато химернішому. Ну як жити? Як уже кому вдається. Від минулого лишилася цілком пристойна шкільна освіта (у тих, хто взагалі хотів вчитися), певні моральні установки (які зараз зовсім не спрацьовують), вироблений естетичний смак (який категорично не сприймає кітч, що зветься сучасним мистецтвом). Ми готувалися жити за подвійною мораллю (“Богу Богове, а кесарю кесареве”), але зараз доводиться мати не дві, а двадцять дві личини. Пристосуватися, звісно, вдається, правда, заради чого весь цей балаган, так ніхто і не розуміє.

Лірична героїня у кожному вірші намагається це збагнути, хоч і підозрює, що відповіді не існує в принципі:

Бо деколи просто посеред твоєї країни

виростає озеро імені Петра Ілліча Чайковського.

У тому озері, що розлилося далекого серпня-91, ми борсаємося досі, хоч декому здається, ніби пливемо в Європу. Поетеса висунула геніальну формулу нашого безчасів’я:

“Хай ніхто не воскрес, та ніхто й не загинув”.  Не воскрес – це про ту, що “ще не вмерла”. Але ж вона і не загинула. Сучасна Україна в анабіозі: не жива і не мертва, щось третє. Це як наполовину наповнена склянка: кожний бачить саме те, що лягає йому на душу. М.Нейметі пропонує нам саме такі полісемантичні картинки, жбурляє у читача зграйку хамелеонів, а як вони там будуть мінитися, залежить вже від його настрою, досвіду і навіть його дієти. Хоч інколи сарказм у поетесі таки перемагає (пролісок подорослішав):

Тут гарні схили, добрий глей,

Хмарки із вати.

Гора наїлася мишей

І хоче спати.

За останні чверть століття гора нашого державотворення породила мишей і їх же поїла. Що у сухому підсумку? Суцільні парадокси. Пострадянська країна з колись найкращим стартовим капіталом нині змагається з Молдовою за статус найбіднішої держави Європи. Створено парадоксальний світ, де стерто межу між добром і злом, високим і низьким, профанним і сакральним. Це світ, де все морально-етичне уречевлюється, тому його можна відчути на дотик, запах, смак: “Брехня вирвалася із землі і горить, як газ”. Тут зруйновано межу між живим і неживим, між людьми і їхніми речами:

Невимовної любові

можна навчитися тільки у старих людей,

людей, за якими вже доглядають речі.

            Або:

Там за сімейний обід

стануть боротися меблі.

І пральна машина весь день

обертатиме одну подію:

він сволота, сволота, сволота...

Це про закарпатських жінок, які кожного уїк-енду відпочивають за системою all inclusive: пічка, пральна машинка, пилосос.    

У цьому світі зламано стінку між літературою і повсякденністю:

А коли дружині набридне

водити праскою

по комірцеві вицвілім,

вона піде працювати бабою Параскою

до Нечуя-Левицького.

Улюблений персонаж авторки все ж не баба Параска, а Аліса Л.Керролла, вона виринає у багатьох віршах. Поетеса (десь з подачі Аліси) зрозуміла, що немає – це те саме, що й є, тільки навпаки:

Адже причина для спокою

і причина для заколоту –

завжди одна і та сама.

Та є в цьому світі все-таки і певні межі, наприклад між містом і селом:

У місті звуки покотяться,

Наче кульки в більярдній,

У селах їх повитягують,

Як соломинки з хліва.

А найбільш непроникна межа – між чоловічим і жіночим. Вона долається хіба що у молодості:

І риби запливають

одна в одну –

такі вони

молоді.

Пізніше між Інь і Ян вже усе порізно:

В багатогранники світла

насипають пролісків.

але вони живуть кілька днів,

тому з них роблять дешеві годинники.

у годиннику вечеряють двоє – чоловік і жінка.  

І ще з тієї самої гендерної опери:

Мій добридень зустрів твій добридень

І от сидять вони собі обидва –

лихі та люті.

Або спостереження за світським життям в Ужгороді:

Оті дружин нароблять із соломи

І часто залишають їх удома.

А ті нароблять їх із лободи

І водять їх туди або сюди.

Ця поезія дуже жіночна, навіть дівчача, побудована на архетипах з дитинства:

А удома каша докупи долоні стулить

І до мене гукає із дна: “А ти дай мені сіль!”

А вже потім вона вибирається із каструлі,

Роздає себе всім.

Хоча ясно, що це зовсім не про кулінарію, а про сороку-ворону, її солону правду, роздану геть усім, навіть отому пташеняті, якому нібито не дала, а насправді саме воно і отримало головний урок. А сама жінка живе зовсім з іншими крилатими:

І впускає в кімнату

динозаврів і птеродактилів.

Та, оскільки місця для всіх

все одно не вистачить,

вони, як і завжди,

переночують

у її голові.

Жінка з динозаврами у голові – це такий образ самооборони, самозаспокоєння. Хай ті динозаври тільки віртуальні, а все ж із ними трохи надійніше, ніж без них. Бо більше захиститися нічим. Особливо узимку:

Надворі вже кожну гіллячку

Сприймаєш за вертикаль.

В кімнаті холод собачий

Сідає за білий рояль.

Оскільки сучасна щоденна естетика формується великою мірою рекламою, то багато віршів пародіює такий стан речей:

Ні цар не чекав, ані Бог не велів.

А просто бездумно, безтямно

Читає на стінах пророк Даниїл

Рекламу. Рекламу. Рекламу. 

“Поэзия должна быть глуповатой,” – казав колись О.Пушкін. Це означає, що вона має бути мудрою, аки змій, але з мікроскопічною часткою дурощів. Наші поетеси (а ще більше поети) розуміють фразу класика аж надто буквально і пишуть не просто по-дурному, а взагалі трохи по-дебільному – зовсім як спічрайтери М.Добкіна. Дотриматися необхідної пропорції спробувала М.Нейметі. Інколи вона додає більшу дозу пустощів, інколи меншу, але основна страва у неї завжди гірка і калорійна. Така собі індійська кухня зі свалявським акцентом. Її вірші, як бачимо, максимально інтертекстуальні, кожний рядок начинений десятками ремінісценцій – як саморобна бомба гайками, болтами і обрізками цвяхів. Коли це все вибухає і летить у тебе, годі вижити:

Давай, хоч ми будемо мудрими в цім сюжеті.

І я не піду з тобою до вінця.

Давай одягнемо кропив’яні светри –

Будемо щирими до кінця.

Сплетені з кропиви сорочки у казці Андерсена про братів-лебедів – символ сестринської любові. Такі сорочки справді плели – ще у неоліті, коли усе тільки-тільки починалося. І від неоліту – зразу до постмодерну з його поп-артом (буквально через сторінку):

Енді робить з Мерилін цілий піонерський загін.

У тієї – безсоромні губи, в тієї – очі зухваліші.

Інша мовчить, навіть якщо ти їй за товариша. 

Йод щипає, але таки гоїть. Ще його можна випити і підняти собі температуру. Скажемо, перед візитом у санчастину для тимчасової втечі із солдатської буденності. Досвідчений лікар, правда, зразу це з’ясує і прожене. Але недосвідчений може купитися і подарувати добу-другу перепочинку. Ця поетична збірка саме така – для втечі, для забуття. Кокон, з якого за кращих часів вилетить метелик:

Бо хіба вони там знають,

В тій столоченій траві,

Що метелики літають

В мурашиній голові?

Теги: Нейметі, поезія, вірш, збірка, Йод

2 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати