Капкан пам’яті

Восьма авторська книжка А.Любки (а є ще перекладені ним) дещо нагадує дві попередні. Від “Карбіду” у ній те саме замилування Центрально-Східною Європою, роман з нею, який виливається у нескінчені мандри різними країнами і углиб себе. Правда, тепер до Балкан долучаються ще трохи Піренеї. Від “Кімнати для печалі” лишився схожий настрій людини, що прагне будь-що розірвати замкнене коло екзистенційної самотності, вистрибнути за межі власного Я, але щораз неминуче повертається туди – може, трохи зміненою, збагаченою досвідом, та аж ніяк не щасливішою. 

Але у попередніх книжках це було поокремо, а тут – змішано в одному флаконі. Попередні книжки зацікавили кінематографістів. Наразі знімається короткометражка за новелою “Рама для картини” із “Кімнати”, а щодо “Карбіду” підписано контракт на його повнометражну екранізацію. “Саудаде” вийшла не менш кінематографічною. Може, десь з елементами мультиплікації.

Саудаде – португальське слово. Як пояснює автор, “суміш ностальгії й меланхолії, туги і смутку на межі з розпачем..., однак, вважається чимось позитивним, прекрасним, як нещасна і невзаємна любов, що ранить душу, але й очищує думки..., виражає тугу, з якою в Середньовіччі люди дивилися на море...,  це також і сум за домівкою тих, хто опинилися в колоніях”. Чесно кажучи, те, що описано у даних рядках, – це стан людини, яка раптом відчуває, що вона дорослішає, що дерева стають нижчими, а життя сірішим, і при цьому зовсім не обов’язково бути португальцем чи бразильцем з їхньою вічною втомленістю від сонця і океану. У глибоко континентальному і часто дощовому Закарпатті (саме таким воно постає на цих сторінках) саудаде не менш природне, ніж у Лісабоні. Коли Андрій презентував цю книжку у присмерковому залі засідань Мукачівської міськради, розвішані там репродукції жанрових і пейзажних картин М.Мункачі сприймалися як ілюстрації до окремих новел. 

Акварельний стиль письма заколисує, часто перстаєш відрізняти, де текст, а де життя. Новелки про жінок – такі собі “мисливські усмішки” (і рибальські), тільки Остап Бендер народився у зовсім іншу епоху. Багато подорожніх нотаток, але відчувається, що автор пересувається не так Європою, як закапелками власної психіки.  Є новелка про одну з найсуперечливіших постатей новітньої української історії – Ріко Ярого, одного з провідників ОУН, агента кількох розвідок, учасника подій Карпатської України, що суттєво доклався до її поразок. Оповідь нагадує  безсмертну епітафію Остапа Бендера над могилою Паніковського. Мовляв, чи був покійник гідною і порядною людиною? Ні, це був шахрай і гусокрад.  Але він помер і про нього годиться сказати щось цікаве. Що А.Любка і родбить, не кривлячи ні естетичним, ні етичними чуттям. Приблизно у такому самому ключі мовиться і про Франца-Йосифа, чий культ у сучасній центрально-східній Європі набуває зараз якихось психопатологічних масштабів. 

У книзі багато автобіографізму, але відтворювати за нею реальну біографію автора – це все одно, що писати історію громадянської війни за анекдотами про Чапаєва. Це вигаданий життєпис письменника, якого вигадали його персонажі, аби він про них щось написав. Це роман приблизно на п’ятьох (він, вона, алкоголь, мандри і самотність). Вряди-годи до цієї п’ятірки долучаються також спогади, кулінарія, чоловіча дружба, літературний побут, флора-фауна і ще всяка всячина.

О.Дюма-батько серед усього іншого написав цілу кулінарну книгу. У А.Любки поки одна новела – “Човлент”. На перший погляд, сценарій поварського шоу, які зараз на всіх телеканалах, але водночас і значно більше. Кожна  оповідь, яким би попсовим не виглядав її жанр, це насправді звіт про погуки себе самого, своєї сутності. Тому книжка весела і сумна водночас – як закарпатське вино.

Ми всі сущі зараз у добрій дюжині сусідніх країн вийшли родом (генною пам’яттю) із однієї Дунайської монархії, де правили Габсбурги. Ми вийшли з цього уже давно призабутого минулого, але воно все ще не вийшло із нас. Воно сидить десь у нетрях підсвідомості кожного з нас і щоразу викидає на денну поверхню якісь сюрпризи. Збірка саме про них. Забути про це неможливо, позбутися – тим паче. Остання новелка зветься “Forget-me-not”. Це не тільки англійська назва незабудки, яка, виявляється, має ту саму етимологію у більшості європейських мов. Ліричний герой упродовж цілої книжки тільки й намагався, що забути то одне, то інше. Тут же він заявляє: “Усі ми хочемо, щоби про нас не забули. Не забувати означає любити, а любити значить не помирати”. На цьому контрапункті і побудовано усю збірку: не забувати тих, хто хоче забути тебе; не забутися для тих, кого ти хочеш забути. Вивести з цього ідеальну формулу (“уно, уно, уно, ун моменто”) все одно не вдасться, то ж доводиться задовольнятися оцією – не надто солодкою, зате дієвою. Ми подобаємося тим, хто нам байдужі, і викликаємо огиду в тих, кого любимо самі. Такі правила гри, яку розпочали ще Адам і Єва і яка скінчиться тільки коли всі помруть. Відтоді усе духовне життя людини – це піжмурки із власною пам’яттю, безперервне її  переформатування, коли прагнемо вип’ячувати щось приємне, виграшне і затушовувати все інше. Так, наприклад, пишуться підручники історії. Хоча від себе все одно не втечеш. Океан пам’яті плеще усередині кожного з нас, у нього можна тільки занурюватися все глибше і безнадійніше, але випливати з нього нікуди.

Теги: Саудаде, Любка

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати