За межею

Інша назва п’єси “Американські гірки”, як на нас, дещо точніше передає суть. Глядача, справді, то кидає у небеса, то жбурляє у безодню майже з прискоренням вільного падіння. Темп божевільний, усе миготить перед очима, але хочеться, щоб це ніколи не закінчувалося.  Вистава, як і більшість французької драматургії, про Нього і про Неї. Історія одного побачення, яке триває менше доби, хоча готувалося багато років.

Cпектакль вийшов таким собі курсом молодого бійця, своєрідним посібником із гендерної психології чоловіка і жінки. Побачення це взагалі специфічні шахи, де чоловік гадає, ніби грає він, а реально грають його.

П’єр у виконанні С.Барабаша виліпився образом доволі сатиричним, зате пластичним і живим. Упродовж півтори години він демонструє добрий десяток чоловічих психологічних комплексів, але все одно фінішує переможцем.  Він нагадує іграшку-трансформера, яку на сцені викручують на всі боки, а та все одно не ламається. Стійкий оловяний солдатик тільки прикидається крихким і вразливим, а насправді він готовий рогзгризати алмази і проходити крізь стіну.  Це той тип чоловічої сили, який полягає у гнучкості, вмінні адекватно реагувати  на раптові переміни навколо тебе, коли підсвідомість сама викидає назовні оптимальний сценарій поведінки. Це варто побачити: як дурник назовні усе реально контролює і спрямовує собі на користь. Він не здається, молотить руками до останнього, тому кінець-кінцем виборсується з ситуації.  

Джульєтта (Д.Горшкова) – типова парижанка і ужгородка одночасно. Вона родом із курортної глибинки, котра виховала з неї справжню амазонку. Її неможливо приспати, споїти, приголомшити, бо навіть уві сні вона буде рухатися, інтригувати, боротися за віднайдення втраченого раю, за відбудову поруйнованого чоловіками. Це шалений темперамент, замішаний також на комплексах, тільки жіночих, які штовхають жінку до все нових відкриттів – перш за все усередині власної душі.  Вона ніби така, якою її хоче бачити партнер, але вже наступної миті зовсім інша, і голова іде обертом. Її можна проклясти, але забути чи розлюбити – ні.   

Актори створили  напрочуд гармонійний дует. Кожний персонаж має свої мінуси, але накладаючись, вони дають один великий плюс. Насамкінець відкривається, що у кожній жінці сидить маленька дівчинка, яка виявляється несподіваним союзником розбурханого чоловіка.   

Режисер і вся постановочна група виклалися на повну. Хореографія (Д.Сньозик), пластика, міміка, постійні переодягання, блукання лабіринтами декорацій (сценографія В.Степчук) і світлових потоків (світло Р.Жогін і М.Буланов) – усе це відгомін того, що відбувається у душах героїв. Здавалося би, як ти покажеш, що тільки-но у чиїйсь  крові нуртували одні гормони, а щойно відбувся потужний викид зовсім інших?!  Проте М.Фіщенко домагається саме цього. Він грається з акторами і особливо з глядачами, як з конструкт ором “Лего” – мовляв, зараз складу все отак, а потім – так.

Жанр п’єси позначений як трагікомедія, хоча другого там явно більше, ніж першого.  Як би хотілося, щоб саме так було  і в житті. 

Теги:

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати