Ніколи не пізно

Новий сезон ляльковий театр “Бавка” відкриватиме спектаклем-казкою (сентиментальною історією) Юлії Білинської “Сни Ахнеуса”, в кому задіяні Н.Орешнікова, Е.Григор’єва, М.Карпенко, О.Белінов.

Ніколи не пізно

Акторам було особливо приємно репетирувати цілком зимову історію із ялинкою на сцені. Не менш комфортно буде і глядачам – поринути бодай на годину із нинішньої спеки у снігову свіжість, світ морозива, мандаринів, подарунків і взагалі – духу Різдва.  Логіка у цьому є. Для автора цих рядків новий рік вже понад сорок літ починається не в січні, а з 1 вересня – трудовий рік, нічого з цим не поробиш. Те саме починається і для багатьох майбутніх глядачів цієї вистави. То ж розмова про те, що наш час ділиться на будні і свята, що і ті, й ті однаково потрібні, що слід шанувати кожний день відповідно до його природи – цілком на часі. Та й у Різдві як такому найприємніше – це його очікування, навіть якщо воно триває майже чотири місяці.

Запрошення режисера аж з Харкова – крок цікавий. Всякий театр розвивається доти, доки готовий змінюватися і приймати щось принципово інше.   Відчувається, що постановниці захотілося погратися в ляльки, причому не в театральні, а у звичайні, як колись у дитинстві. Розіграти з ними яку-небудь історію. Наприклад, про перевиховання “поганого хлопця” за якусь годину. Хоча би “Різдвяну пісню” Ч.Діккенса. Тексти цього англійського класика нині самі по собі сприймаються як мультиплікація чи комп’ютерна гра. Він писав у часи, коли люди ще активно читали, щоранку розхапували газети. Писав про те, що хвилювало сучасників – світ рухається кудись не туди, буржуазна дійсність знищує дитинство, вбиває у дорослому чоловікові внутрішнього хлопчика, перетворює на бездушного робота. Вистава вийшла про повернення до себе – через спогади, через занурення кудись углиб, через здійснення нелогічних вчинків, через такий ризикований гамбіт, який веде до кінцевого виграшу.

Ахнеус по-фінськи – “жадібність”. У Діккенса цього персонажа звуть Скрудж, але вирішила усьому надати саме фінського колориту. Це ще одна несподіванка – такого на Закарпатті ще не було. Незвичною є сценографія – такий собі хенд-мейд, який глядачі за великого бажання зможуть за допомогою батьків повторити у себе вдома. Це естетика дитячого розгардіяшу, з якого шиються найнесподіваніші ляльки, творяться божевільні декорації тощо.

Зараз публіка читати практично припинила, та поза тим Україна переживає дуже схожі проблеми з Англією півторавікової давнини. Орієнтація на заробітчанські схеми охопила геть усіх – від олігарха до бомжа. Все інше існує в ліпшому випадку десь на периферії свідомості. Єдине, що якось виламується з цього прагматизму – любов до онуків, якщо вони є. От на цьому і намагаються зіграти у виставі.  Ми давно забули про святе і грішне, перестали грішити – але не через свою правильність, а просто через загрубіння. Вистава – про можливість вийти із цього загрубіння заради чогось світлого і доброго.

На сцені – вінегрет, як це буває у дитячих іграх, примусове поєднання непоєднуваного. Реальне та казкове змішалося, утворило якийсь коктейль, як то буває тільки у дитячій голові.  Водночас вистава вийшла дуже динамічною,  інтрига не спадає до останнього моменту. Театр пробує говорити з дітьми про серйозні речі. Говорити через гру, через казку, умовність, через ту специфічну логіку, яка буває тільки у дитячій моделі світу. 

Сектакль вийшов для цікавим для глядачів різного віку, тобто справді для сімейного перегляду. Як мовиться у програмці, для дітей, які стануть дорослими, та для дорослих, які не забули дитинство. Він великою мірою і є про можливість кожної людини навіть на схилі літ (і після не надто праведного життя) повернутися у власне дитинство. Фактично – почати усе по-новому, про що мріє зовсім немало дорослих. Для дітей же це спалах тієї націленої уперед фантастики, якої не завжди вистачає у повсякденні.

01 вересня 2016р.

Теги: