Фенікс

Актори грають самих себе – невеличку групку запрошено до якогось олігарха виступити на дні народження його дитини. Театр давно для них плюсквамперфект (“ще як були ми козаками…”), живуть вони давно не так ним, як подібними «йолками”, але театр  лишається втіленням їхньої ідентичності. Це як у відомому анекдоті. Що треба хакерові, аби зламати банкомат? – Кувалда і ноутбук. – А навіщо ноутбук? – Так який же він хакер без ноутбука!

Так і для цих акторів театр є ноутбуком, котрий давно нікому не потрібен, але які же вони хакери без нього!  Вони і живуть у такому стані «між”. Утім – чи тільки вони?! Цей стан нині типовий для всіх представників нашого суспільства – від президента до бомжа. Таке враження, ніби на рампі встановили величезне дзеркало і ми усі дивимося просто на самих себе.

Серед оцих колишніх інтелігентних людей якимось дивом затесався і актор з Німеччини, що приїхав чи то обміну досвідом, чи то просто розширювати свій кругозір. І йому тут розширили до повного безліміту, до квадратних очей і п’яних сліз. Наші нинішні взаємини з Європою і суцільне нерозуміння одне одних – це окрема тема, яка знаходить тут цілком дотепне і в кінцевому підсумку оптимістичне вирішення.

Десь спектакль нагадує «На дні” М.Горького: люди  опинилися у становищі «далі нікуди”, але лишаються людьми, кожне зі своїми тарганами у голові, своїми ідеями порятунку і обов’язковою мрією  про світле майбутнє.  

Крисова-Жемчужіна (Л.Пирогова) – прима театру. Як писали класики, у жінки ніколи не змінюється її голос. І, додамо, шарм. Аристократка у будь-якій ситуації лишається аристократкою. Коли жінка є жінкою, то це назавжди. Навіть якщо обставини примушують її одягати клоунське вбрання.   

Іпполіт Козлов (В.Фурдь) – формальний лідер групи, «матерщинник и крамольник”, річ у собі. Всередині – цілий всесвіт. З часом все чіткіше виявляється, що лідер він не тільки формальний. Його пропаща сила ще здатна творити справжні дива – переважно руйнівні, але якщо батьківщина примусить…

Молодий Максим Пєчкін – собі на умі, відтіняє усіх інших. Такий собі космонавт-дослідник, зайчик-барабанщик, здатний молотити паличками кілька діб підряд. Наскрізь просякнутий цинізмом, без гальм і комплексів, водночас відкритий світові, здатний побачити усе свіжим оком. Тяжко бути максималістом у такому мінімалістському світові, але йому якось вдається.

Марія Петрова – молода хижачка з міцними зубами, здатними перемолоти граніт і залізо, не кажучи вже про будь-якого чоловіка.  Цілинний степ, який ніколи не знав дбайливої руки, давно здичавів і аж сам дуріє від власної занедбаності. Зате енергія з неї просто фонтанує.

Німець – без нього було би нудно, він примушує усіх визначатися щодо нього. Втілення здорового глузду, який в інших персонажах і не ночував. Йому наші актори потрібні значно більше, ніж він їм. Пізнання загадкової слов’янської душі небезпечне для здоров’я, зате додає любові до життя.  

Герої віддаються усім біблійним гріхам, роблять це зі знанням справи і акторською вигадливістю, по-своєму навіть геніально (є на що подивитися, сміх у залі не припиняється), але при цьому вважають себе високоморальними людьми (і справді відзначаються незаперечними чеснотами), а ще мріють про гідне їх життя.  Вийшла гостра сатира на Україну-2016, яка має і славне минуле, і потенційне майбутнє, але не має сьогодення. Така собі пташка фенікс – на сьогодні купка попелу, але чекаємо, коли з того щось відродиться.

Спектакль – як ай-пад: розрахований на будь-якого глядача. Хтось знайде там одні функції ц використовуватиме їх, хтось – зовсім інші, а взагалі їх там – не злічити. Схоже, що вистава розрахована на кількаразовий перегляд.  

Теги:

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати