Під розою

Голуба троянда, звичайно, небо, яке відгортає одну хмарку-пелюстку за іншою і немає тому кінця-краю. Ідеш туди ціле життя, починаючи з гір навколо рідного Рахова, хоча наперед знаєш, що так ніколи і не дійдеш. Бо чим більше проходиш, тим краще розумієш, що не наблизився до тієї нескінченості ані на крок. Фінішу не буде, зате є вічний рух, безперервні падіння, після яких встаєш щораз сильнішим. Оці парадокси і називаються страстями. Вірші всі побудовані на зіткненні протилежностей,  закономірності неможливого. Поезія ця – дивна суміш модерного символізму і карпато-балканського бароко. Такий собі Кустуріца у віршах.  Бароко – про вічне протистояння життя і смерті, пам’яті і забуття. Символізм – про віддзеркалення неба у калюжі, місяця у пролитій крові. Про пошук сенсу життя, який відкривається тільки у момент смерті (це вірш про полювання цесаревича Рудольфа в околицях Рахова).

Водночас троянда – це і зображення на церковному вітражі, під ним традиційно ставилася шафа-сповідальня. Тому багато віршів є таким сповідями sub rosa, коли вже немає сенсу брехати, бо говориш з одним-єдиним читачем, котрий і так все про тебе знає.

Є вірші, які пишуться, коли мозок бомбардує серотонін (радість), є написані під впливом дофамінів (“дух, що тіло рве до бою”), а ці рядки римовано під акомпанемент тривожного кортизолу. Очікування на випробування, на ініціацію бринить тут чи не в кожному слові. Це стан перед боєм чи на самому початку бою, за яким приходить вже епічний спокій і вихід за межі власного Я. Тут же це Я ще вібрує, тріщить, як шкаралупа перед вилупленням курчати. Ось, можливо, про Франка, а може і про когось іншого:

Ти – пташка Божа. Злидень ти. Поет.

Над морем розсіваєш ти щедроти…

Гримаса долі – на хрусткій банкноті –

Сто літ мине – всміхнеться твій портрет.

            Все приходить до тебе тільки тоді, коли воно тобі вже не потрібне – є у цій арабесці долі свій специфічний гумор: грильяж для беззубих, гребінець для лисих, кохання для розбитого серця, яке вже здатне тільки ненавидіти. Випробування бідністю – лише коло перше, за яким слідують наступні, усе страшніші і безнадійніші. Виграш єдиний – гідна смерть у мирі з самим собою, тому:

Ти не печалься, моя хороша,

Правда – вона одна:

Панові – слава, крамарю – гроші,

Ну а мені – війна.

            За вісім століть до цього воїни князя Ігоря точнісінько так прагнули «князеві слави, а собі честі” (треба розуміти, посмертної). Кожному дається своє. Поетові – гірка істина про якісь замежні закони буття, що їх краще не знати.

            Водночас поезія В.Кухти – така собі емоційна геополітика, туга за зникаючим світом Центрально-Східної Європи. Дунай у кількох віршах виступає символом цього світу, про який не зрозуміло, чи він ще існує, чи так і лишився у спогадах.  Україна прагне вписатися у цей світ, якого, можливо, просто, нема. У вірші про Відень так оцінюється  наш внесок до європейської скарбниці:

Вигнано останнього з поетів,

Виткано найтоншу із покров…

На твоєму пишному манжеті

Ружею цвіте слов’янська кров!

            Поет підозрює, що навіть інтеграція до ЄС не дасть Україні щастя – на таких сумнівах побудовано численні вірші про наших заробітчан, котрі не знайшли на Заході нічого доброго, зате втратили себе.

Та чи не головний парадокс цієї поезії – її надзвичайно світлий, життєствердний  дух усупереч усій змістовій “чорнусі”. Аби писати такі песимістичні вірші, треба надто любити життя, без надії таки сподіватись.    

Теги:

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати