Аплодисменти однією долонею

Автор пише із себе зсередини. Як павук виробляє павутинку, чіпляється нею до читача  і сам по ній лазить туди-сюди. Книжка дуже осіння. Рецензентові ближчі книги весняні (як-от Слово о полку Ігоревім). А втім «у природы нет плохой погоды”. Кожний сезон має своє призначення у цьому найкращому із світів. Книжка – про те, як правильно старіти, на кшталт дерев у золоті і пурпурі, що підводять підсумки і готуються до переходу у вічність. Євген занадто добре інформований оптиміст: «Коли почнеться Коліївщина, у мене залишиться один вибір. І ви його знаєте…” Знаємо, звісно, проходили вже не раз. Це шлях до знищення навіть тієї руїни і суцільної ганьби, на яку перетворилася Україна напередодні 25-річчя свого чергового державного проекту. Існують граблі, на які українці приречені наступати до повної знемоги. Після цього черговий кобзар кликатиме до чергової сокири – і так раз за разом. Зараз ведуться шалені пошуки виходу з цієї глибокої колії.  Схоже, що він може бути тільки нестандартним. Ясно, що й самому критикові у Коліївщини муляє її неестетичність, то ж книжка є пошуком нової естетики, причому не тільки і не стільки в літературі, скільки у повсякденні. Бо “Не пускайте побут у свій світ, інакше світ перетвориться на побут”.

Розчарування у наслідках нещодавньої революції зараз загальні. Виявляється, що і ця дорога веде не до храму, а куди зазвичай. Тому  “найдорожчими в житті є тільки втрати”. І ще: “Будь-які людські наміри починаються з краху і завершуються ним”. Гм, право на такий песимізм мають лише люди, котрі самі багато зробили, як Євген (14  авторських книжок і ще кількадесят упорядкованих чи перекладених), тому й достеменно знають, що говорять. А найбільш безапеляційний натовп:  “Всі критичні народні оцінки влади починаються у маршрутках, а закінчуються на Майдані…” Цим не можна ані пишатися, ані ганьбитися, просто така українська карма. Тому “коли легко на душі – плекай віру, коли тяжко – не втрачай віри…” Уся книжка є змаганням за те, щоб не втратити рештки віри.

Збірку усю зіткано з недомовок: “чим більше слів, тим більше підтекстів”. Це пояснює відому приказку з сучасного інтернет-фольклору “Аффтар любит когда многа букаф”. Чим більше “букаф”, тим більше отого, що між рядками. Того, що ніби не сказане, а насправді сказане.  Бо найцікавіше – те, про що автор прагне за всяку ціну не сказати, але все одно проговорюється. Тому багато письменників врешті-решт приходять до афоризмів – там найменше слів, у них найкраще можеш заховатися, не проговоритися. Афоризм – завжди гра з читачем: нібито і прорік щось глибоке, а насправді тільки показав язика і лишився наодинці з собою.  

 “У кожного своя межа віри і простір безвір’я”. Ми би додали, що кожен має своє поле для маневру і по-різному користується ним. А виграш завжди один: “Підкрався непомітно до тієї межі, за якою більше спогадів, аніж життя”. Втім на таку межу ще треба заслужити, бо шлях до неї лежить через численні помилки:  “Тільки зробивши помилку, розумієш, що не міг її уникнути”.

Гарно сказано про чоловіків, котрі, як відомо, не дорослішають, а просто з часом старішають:  “Ветерани дитсадка”. Це, власне, не авторська знахідка, а  з посиланням на якусь молоду поетесу, проте саме завдяки даній книжці виразові судитиметься довге життя. І з тієї самої серії: «Чоловік доти живий, поки живо реагує на молодих. Проблеми починаються тоді, коли не кожна молода молодить чоловіка…” Так, усяке кохання – вампіризм, тільки не всі здатні пити кров і віддавати свою. “Ми не вартуємо тих жінок, яких нам надає провидіння. Але творчий міт створюють саме вони. Ми ж або допомагаємо розвинути сей міт, або пробуємо, дуже часто успішно, знищити його”. Ага, це нагадує комп’ютерні ігри – або стрибаєш вище голови і в результаті переходиш на наступний рівень, або вічно самоповторюєшся, множиш власні копії, для яких вже не вистачає могил. Жінка дається чоловікові як шанс на такий стрибок.

Звісно, критик багато пише про літературу: “Добра література не може мати багатьох друзів, тільки справжніх”. Схоже, що в сучасних творів найсправніші друзі в світі – сам автор, а інколи і ще хто-небудь другий. В останньому випадку – це вже масовий успіх.

Попри весь свій “проінформований оптимізм” автор сповідує бодай одну абсолютну цінність – це мова: “Бог дає тобі можливість діалогу з ним через мову”. Тому пізнаєш її ціле життя, якого врешті-решт виявляється замало. Вчишся неї у письменників, хоча у них вчишся не тільки мові.          Давно підмічено, що є літератори, які закручено пишуть, проте біографії як такої не мають – лише сидіння за столом (найкласичніший приклад – Дж.Х.Чейз). І є навпаки – з автором цікавіше спілкуватися вживу, аніж читати його.  Чесно кажучи, в “сучукрліті” таких переважна більшість. Тому “в сучасній літературі мене цікавлять люди, життя яких є найціннішою книгою, яку варто було би прочитати”. Якийсь не літературний час нині. Час для того, аби робити помилки, а не описувати їх. Час, коли цікавіше жити, ніж оповідати про своє життя. Час, коли краще просто бути собою. А бути собою – «зуміти відчути і збільшити світи всередині себе. Принаймні, вслухатися у них і створювати ауру світла навколо себе”. Таким світлом і є продуковані тексти.

            І ще  цікаво про те, чому в Україні немає військово-історичних студій, справді гідних нашої багатої історії: “Воїн, як і філософ, приречений на нерозуміння. Багато інтерпретацій, мало суті”.  

З якоюсь гіркотою сказано про приреченість бути відкритим світові: “Не лякайтеся чужої правди, все одно весь вік проживете зі своєю”. Добре це чи погано? Невідомо. Але людина справді дуже мало чому навчається, в основному тче власну павутинку.  

            Так і бачиш: сидять вони утрьох за столом – Євген Баран, Серен К’єркегор і Артур Шопенгауер. Сидять, причащаються і чекають на Фрідриха Ніцше, який вічно запізнюється. Гомонять про марне і прекрасне життя, прагнуть перевершити одне одного у чорнусі. Страшенно радіють, коли не вдається. Дідусь Фрейд захоплено спостерігає за усіма ними.

            Найцінніше у книжці, що вона не пропонує жодних готових відповідей. Рецензент завжди остерігався лише тих, хто залізобетонно переконаний у власній правоті і ладен у боротьбі за неї знищити весь світ. Ні, тут відповідей немає, є лише пошук підтекстів. 

Теги:

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати