Слово за слово

Монографія Романа Офіцинського “Народні перекази Закарпаття” (176 с.), що побачила світ в ужгородському видавництві “Гражда” під егідою Національної спілки краєзнавців України, стала першим джерелознавчим дослідженням уснопоетичної історії нашого краю.

Слово за слово

Звичайно, їй передувало чимало статей і навіть декілька монографій (які автор прискіпливо аналізує), але настільки повне осягнення матеріалу з усіх без винятку часів, а також з геть усіх регіонів Закарпаття, здійснено лише зараз. Книжка складається із передмови, чотирьох розділів і післяслова.

У першому розділі охарактеризовано концептуальні засади дослідження – услід за найвідомішим у радянську добу знавцем переказів С.Азбелєвим та білоруськими фольклористами. Історик відзначає: «Переказ вигідно вирізняється бажанням з’ясувати і реально прокоментувати дійсність низкою фактів, защемленість яких осягається людським досвідом”.

Другий розділ подає авторське бачення закарпатської історії. Одним з досі малоз’ясованих питань є проблема зв’язку між давніми слов’янами Закарпаття VI-IX cт., добре відомих за археологічними пам’ятками, і місцевими українцями XIII-XVIII ст., відомими вже за пам’ятками письмовими. Існує тенденція до заперечення такої наступності. «Це  хибна точка зору, - стверджує дослідник. – Бо прямий генетичний і географічний зв'язок, навпаки, чітко прослідковується”. Натомість давні слов’яни  тут були найімовірніше не білими хорватами (усупереч усталеній традиції від Константина Багрянородного, вони жили у нинішній південно-східній Німеччині), а великими хорватами, чиє об’єднання постало у VI ст. з центром у Прикарпатті (Стільське городище) і периферією на Закарпатті, північних схилах Карпат, Татрів, Судетів. Під натиском аварів частина хорватів мігрувала двома хвилями на Балкани 587-614 і 626-630 р. Натомість у землі Великої Хорватії вклинилися в районі Кракова вісляни, відділивши першу від Білої Хорватії. Велика Хорватія  (карпатські хорвати) перестали існувати ще до Х ст. Тут сформувалися племінні князівства засян, требовлян, поборян (Прикарпаття), Земплинсько-Ужанське, Боржавське, Верхньотисянське. Додамо, що очевидно є підстави говорити і про подібне утворення у долині Латориці.

Посилаючись на археолога І.Прохненка, дослідник стверджує, що у Х ст. на Закарпаття приходять переважно печенізькі племена. Угорські потоки ішли не так через Верецький перевал, як по Дунайському коридорові.

Третій розділ історіографічний. Автор виділяє чотири етапи в розвиткові нашого переказознавства. На першому етапі «становлення” (1850-1910-ті) відбувалося накопичення матеріалу і їхня первинна обробка, на “переломі” (1920-1930-ті) з’являються вже окремі серйозні студії, під час “популяризації” (доба УРСР) проходило не тільки подальше накопичення фактажу, а й осмислення її у рамках тогочасної парадигми, а за “систематизації” (пострадянська доба) відбувається вихід на сучасні теоретичні і методологічні горизонти. Охарактеризовано близько сотні дослідників, переважно критично.

Четвертий розділ найбільший, присвячений власне аналізові усних джерел. Тут виділено чотири типи персонажів (харизматичні володарі, благородні розбійники, богатирі і світочі культури) і два типи історичних подій – «військові та політичні потрясіння” і «етнічні, соціальні, правові та економічні відносини”. Окремо проаналізовано перекази, пов’язані з власними назвами – їх у нас чи не найбільше. Проаналізовано образи Лаборця, Корятовича, Матвія Корвіна, Ференца Ракоці, Марії Терезії, Йосифа ІІ, Франца Йосифа, Егана, Пинті, Довбуша, Шугая, Липчея, Івана Фірцака, єпископів, винахідника А.Єнковського. 

Автор робить висновки, що у центрі «народної концепції пізнання давнини стоїть емоційність (почуття), жива споглядальність (досвід) як перевірені засоби на шляху до конкретної істини”, а народ виступає одночасно як учасник подій і «цензор”  успадкованих цінностей. Відтак переказознавство є допоміжною історичною дисципліною у предметному полі етнології. Особливо це видно на прикладі 2,4 млн. українських остарбайтерів гітлерівської доби, про яких збереглося мало документів, натомість величезний масив усної історії. При цьому індивідуальне «пригадування завше співвідноситься з колективною пам’яттю”

Чимало сміливих тез, висунутих у монографії, потребують подальшого осмислення, розвитку і обґрунтування. Висновки, отримані на матеріалах переказів, підлягають перевірці через інші категорії джерел. Тобто фронт робіт попереду таки чималий. Проте значення монографії у тому, що вперше після «Історії Закарпаття…”  В.Мельника настільки  потужно привернуто увагу саме до усних джерел нашої минувшини, чим про стимульовано подальший інтерес колег і загалу до цього далеко ще інформаційно не вичерпаної скарбниці знань про давню і особливо нещодавню історію. 

04 квітня 2016р.

Теги: слово, Офіцинський

Коментарі

Правда 2016-04-10 / 19:54:39
Стаття - слово за стограм

Ніка 2016-04-04 / 20:41:41
У статті "Слово за слово" комент - зуб за зуб.

читачка 2016-04-04 / 20:27:18
Книжка може й хороша, автор - гівнюк