Тридцять сім

У книжці 37 віршів – фатальна для поетів кількість, але на цьому містика тільки починається, бо з кожним рядком психоделічне напруження тільки посилюється. Кажуть, ніби при першій демонстрації “Місячної ночі” А.Куїнджі цікаві намагалися заглянути між картиною і стінкою, на якій вона висіла: чи не сховано десь там лампочки? Так і тут – намагаєшся збагнути, звідки це моторошне інфернальне світло, яке струменить з кожної сторінки. Було би легше,  якби знайшлася якась схована лампочка. Справді, десь там є прийом нейролінгвістичного програмування, дуже багато гіпнотичного звукопису, є заколисуючий дактиль і анапест, є заклинальні формули – прямо з карпатського фольклору. Але з часом розумієш: справа не тільки в усіх цих технологічних ноу-хау (хоча у такій потужній концентрації їх рідко зустрінеш), а й у чомусь значно більш глибинному.

Збірку ілюстровано графікою болгарського художника Крісто Дагорова – зображення губ, які перетворюються то на тюремні грати, то на ліс з глибоким корінням… Згадується В.Федоров: “По главной сути жизнь проста: её уста, его уста”. Але книжка якраз про все інше, про те, що за межею простоти, про те, що починається, коли названа простота закінчується. Бо як писали брати Стругацькі: “Безглуздя — шукати рішення, якщо воно і так є. Мова про те, що чинити з задачею, яка рішення не має”. Уся збірка – отака квадратура круга, над якою щодня б’ються мільйони безнадійно закоханих у всіх куточках нашої планети.

Назва книжки, звісно, інтригує. Бо живих цілують у губи або щоки, мертвих у лоба, а тім’я – це ще далі, ніж лоб. То кого же туди? Хіба що якихось безтілесних істот, привидів? Але сумніваюся, що у них є тім’я. У тім’я – це цілунок наздогін, коли вже все завершено і нічого не вернуть. Так би мовити, запізніла мудрість. Та це якраз той випадок, коли краще пізно, ніж ніколи.

Лірична героїня тут – та ще стерва. Колись сарматські дівчата не мали права закохуватися допоки не довели свою бійцівську натуру. Простіше кажучи, поки не вбили жодного ворога. Якби від них дійшла якась поезія, очевидно вона виглядала би десь саме так. До речі, серед алітерацій, якими переповнена збірка, є цілий ряд прикладів звукопису на “с-р-м-т”:

            Сам проситимеш рабство вічне.

            Сам проситимеш стільки болю…

Або:

            Свіжа згадка про зраду – усьоме, а чи вдесяте…

Чи отак:

            Сховати в розломах метеликів і птахів…

Або:

            Спогадів напиваючись психотропами…

А ще:

            І таке простирадло, мов стелене на морозі.        

І це ще далеко не всі приклади. Є ще із тієї самої царини “cередмістя”, “сором” і багато подібного. Це чергова містика, але душі забутих сарматок-роксоланок прориваються через письмо сучасної землячким давньої Роксолани-Хуррем.

Книжка про болісні стани, які кожний переживав бодай раз у житті (а якщо не переживав, то можна тільки позаздрити): “Любиш його – мов викохуєш в собі рак”, “Є кохання, в які поверненшся – пахне ладаном”, “Кажуть, болить тільки вічність, а там – звикаєш, кажуть що сниться, та доки жива – не більше”.

Багато внутрішніх рим – переважно смислових:

              І як страшно від того, що вже не біжить по вені

              Від Венери до серця ні краплі його отрути.

Часто образ будується на прицниповій двозначності більшості наших слів:

             В янголів, знаєш, можна навчитися вити

             Гнізда… і навіть – на місяця світло вовче.

Тут усе перетікає в усе – як у сновидіннях чи у пластиліновій анімації:

            як з лупин вивільняючи груде,

            важкі – мов мідні…

            і що мідь переходить в золото

           в лихоманку золотої ілюзії

           на безіменнім… правої…

Старі приказки по кілька разів вивертаються на новий лад:

           Старний кінь не псує нервів,

           копитами вибиваюми ритми забутого

           недокохання

           на боковинах хиткого човна…

Гул дзвонів і гупотіння крові у скронях:

           Приручила б це небо дике для повітряних куль,

           Ми з тобою відлуння крику безпритульних зозуль.

Про жінку, що кинула палити і кохати:

           Вона заплаче, бо не вміє,

           Як він, пускати кільця з диму…

Окрім ночей, бувають і світанки,  “коли переможно, пречорно осіла ніч тобі попід очі, мені – у ранковій каві”.  “І лиш за правду першого торкання не судять… несудимі… неосудні…” Тому уся книжка – про психотерпаію і її безсилість:

           Заспокоїти серце…

           Як важко зробити це,

           Поки квола надія

           За нас ще тихенько молиться.

Через таку кволу надію інколи (дуже рідко, майже ніколи) відступає житейська логіка, ламаються закони фізики, зникають причинно-наслідкові зв’язки, час змінює напрямок. Так буває раз на мільйони випадків, але книжка саме про це.   

Теги: Тридцять сім

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати