Шість срібних слів

Видання містить шість оповідань за сюжетами наших легенд (власне – авторські версії цих переказів), кожний текст присвячено окремому закарпатському замкові. Книжка народжувалася довгі три роки. Спершу 2012 р. окремим брошурами вийшли два з цих оповідань з ілюстраціями М.Копанської і Т.Сопільняк. Вийшло “Чорне вино любові” і в “Лірі” з ілюстраціями Тетяни Бартош. Виноградівські бібліотекарі навіть створили за цією книжкою кіноролик. Але О.Гаркуша продовжувала шукати нових варіантів оформлення і нарешті утнула оце неймовірне диво. Воно мало з’явитися саме у нинішню мряку – як заперечення її, як вибух яскравості посеред сірості. Такого у закарпатській книжності давно вже не було. Найближчий аналог – укладена 1959 р. П.Лінтуром збірка народних балад з ілюстраціями А.Кашшая і Ф.Манайла.

Легенди про закарпатські замки видавалися кілька разів – у складі «Легенд Карпат” (Ужгород, 1968, упорядник Г.Ігнатович), шеститомного збірника Ю.Чорі (одна з його книжок, до речі, майже так і звалася – “Легенди Срібної землі”), «Закарпатських замків у легендах, переказах та літературних творах” (два видання І.Хланти), нещодавньої книжки П.Сови “Седые замки повествуют: авторские легенды и исторические рассказы”.

Ця книжка має 22 кольорові ілюстрації та близько сотні покрайніх малюнків. Поліхромні малюнки стилізовано під розпис кахляних плиток, близько сотні яких було відкрито під час розкопок Невицького замку, здійснених О.Дзембасом, Й.Кобалем, І.Прохненком (значно менше, але подібні кахлі виявлено також в Ужгородському і Хустському замках). Щось запозичено художницею також від пізніших гуцульських кахлів. На роботах О.Гаркуші палають замки у кривавому вечірньому небі, рясніє зелень на схилах замкових гір, вимахують кулаками і зброєю воїни, цілуються закохані. Ще 18 “кахлів” уміщено на обкладинці – фігурні композиції (в тому числі кінне військо), геральдичні птахи, репліка середньовічного гербу “Погоня”, вовки, полювання, купання. Усі гаряч барви спектру. Таке враження, ніби торкнувся до гаряче натопленої грубки. У подібній стилістиці виконано також форзац, авантитул і титул видання.

Серед покрайніх малюнків – коні з вершниками і без, красуні, рицарі, прикраси, келихи, звірі. Поза сумнівом – усе це не раз перемальовуватиметься юними читачами.

“Поган-дівча” запрошує у Невицький замок: воєвода Борис, його донька Ката, її наречений барон Коломан. І дух Катиної матері, що по-шекспірівськи оберігає її доньку. У новій версії історія набула рис інтелектуального детективу і принципової двозначності. Окремі дотепи звідси врізаються у пам'ять назавжди: «Навіщо старому квітку до капелюха? Йому й будяка вистачить!”

“Таємниця Замкової гори” – про Федора Корятовича, котрий вже має багатющу белетристичну традицію (М.Попович, В.Густі і ще добрий десяток авторів). Дана історія – про спір князя із чортом на предмет копання замкового колодязя, залучення до цього спору княжого бранця, долю княжого персня. Про неї ще за чеської доби знято німий фільм “Чарівний перстень Карпат” (1922), після цього Галькову площу в Ужгороді перейменовано на Корятовича . Далі легенду  опубліковано у празькому збірникові 1946 р. “Повісті з Закарпатської України” Й.Душанека – Ф.Габріела, відтак у багатьох радянських збірниках.  Поки готувалася книжка, О.Гаврош розробив той самий сюжет і у формі п’єси “Князь Корятович” (опубліковано у журналі “Дукля” №4 за 2015 р.). авторові вдалося почати перетворювати цього найвідомішого князя закарпатської історії із пам’ятника (хто ж його посадить!) у щось більш людське – із власною вдачею, добрими і поганими звичками, цілком земними емоціями.

“Біла панна” присвячена Ужгородському замкові. Граф Янош Другет, його донька Анна, польський лицар Жигмунд Ольшавський – різновид типового трикутника. Напад на край князя Любомирського (таке мало місце 1657 р.). І типово середньовічне рішення графа. Цей сюжет уперше був оприлюднений 1932 р. у “Нашому рідному краї” – правда, без жодної конкретики. Тому письменник наповнює легенду плоттю і кров’ю: “Ладний собою молодий поляк: сірі очі, сміливий погляд, тонкі брови, чутливі уста”.

“Три сестриці” – про Середнянський замок. Воєвода Добош, його доньки Ілона, Розалія, Божена. Брюнетка, руда, блондинка. Їхні наречені Янош Бетлен, лицарі з Моравії і Задунав’я. Типова історія – не поділили парубків. Злочин і кара: “Що тут сталося! Воєвода рве і мече довкола, як знавіснілий бик. Воєводиха ридма ридає не своїм голосом”.

Найбільший твір збірки “Прокляття князя Чорногора” – про князя-розбійника з Бронецького замку, його антагоніста воєводу Драгоша з Боржавського замку, короля Владислава (прототип – Ласло І ), князівну Мілену, візантійського посла Мануїла, воєводу Хуста, Касим-бея, барона Перені. В основі – легенди із збірників П.Сови і Ю.Чорі, але тут вже авторська фантазія максимально розкута – на всі дванадцять епізодів.

“Чорне вино любові” – це вже суто авторська легенда (без фольклорної основи), реконструкція рандеву, що відбулося 8 січня 1682 р. між Ілоною Зріні й Імре Текелі у Чинадіївському замку та їхнє пишне весілля 15 червня 1682 р. у Паланку. Стиль десь нагадує Петра Угляренка, десь Наталену Королеву.

Книжку хочеться гортати постійно, щораз повертатися до неї у новому настрої. Безперечно, наші замки того варті, але ж і подали їх так, як вони того заслуговують – з усією аурою їхньої старовини, завиванням вітру через бійниці, кажанами під склепіннями і привидами у підвалах. Творчий тандем двох Саш виявився напрочуд вдалим і подарував нашому краєві чудову книжку про рідну минувшину.

Теги: легенди, замки, Гаврош

2 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати