Блискавка в кінці тунелю

Якщо у попередніх збірках домінував імпресіонізм, то тут маємо переважно екзистенційну і постмодерну прозу. Постмодернізм тут присутній перш за все через  мета-текстуальність. У першій новелі герой чи то пише, чи то тільки задумує нарис про льотчика, який і називає “Мить блискавки”. То ж усі подальші тексти можна за бажання сприймати як написане оцим безіменним персонажем. В останній же новелі відбувається діалог автора зі своїм персонажем (чи то тим самим, чи то яким іншим). Хоча межа між автором і персонажами у цих оповідках взагалі максимально умовна – як на відомій гравюрі М.Ешера, де одна рука малює другу, котра малює першу.

Екзистенціалізм же вбачаємо у сприйнятті людського існування як певного містичного анекдоту чи притчі з геть несподіваним фіналом, в якому боги сміються з наших забаганок. Це оповіді про те, як люди своїми благими намірами вимощують дорогу до пекла. «Скверный анекдот” – назвав один зі своїх творів Ф.Достоєвський. Цей класик прямо згадується у першій новелі. Та й багато персонажів мають імена, явно запозичені від нього же. 

Буття багатьох персонажів просякнуте епічною нудьгою (“місто спорожніло, як гальба пива після останнього ковтка”), від якої ті намагаються порятуватися як тільки можуть. Вони починають грати у найрізноманітніші ігри, ніби перечиталися Еріка Берна. Причому новеліст услід за М.Павичем подає і чоловічий, і жіночий варіант таких ігор з ближніми (а фактично – із власною підсвідомістю).  

Ця тріада «нудьга – гра – смерть” стає не менш карбованою, ніж Марксова «товар – гроші – товар”. Герої різних новел кидаються у неї сторчма головою і вишукують там все нові і нові нюанси. Хоча розплата завжди одна і та сама: хтось мусить померти. Як у закарпатській приказці: “Мусай вмерти – більше нич”. Через суто буденні ситуації автор розкриває містичну діалектику життя і смерті, журби і радості, серйозного і смішного, гри і діяння. Виявляється, що межі між усіма цими альтернативами напрочуд умовні, навіть химерні, хоча переходи з однієї категорію в іншу все одно лишаються несподіваними. Вони, власне, і є тими пружинками, які розкручують механізм цілої новели.       

Ще однією наскрізною темою Яцканинової творчості є протилежність чоловічої і жіночої ментальності, їхнє протистояння аж до взаємного знищення. У даній збірці зазначений момент набуває аж гротескового виразу. Типу як у Ф.Раневської: “Чому всі дури – такі жінки?!” Автор цитує практично те саме, тільки з уст Фіцджеральда: «Це найкращий варіант у цьому світі – бути гарненькою і дурненькою”. Але що витворяють ці «гарненькі і дурненькі” з героями різних новел! Може навіть не так вони, а сама доля, якась інстальована у кожного чоловіка ще при його народженні програма аварійного самознищення, використовуючи жінок як своє сліпе знаряддя. 

Б. Грабал з його романом «Я обслуговував англійського короля” вважається розробником такого напрямку письма, як плебейський сюрреалізм (найближчий аналог в українській літературі – творчість Ю.Винничука). Розроблений І.Яцканином метод літературного відображення дійсності – це гримуча суміш екзистенціалізму і постмодернізму, настояна на сучасних фабліо – сюжетах з життя-буття нинішнього міського і сільського плебсу. Саме ця творча манера найбільше надається до змалювання того, що відбувається у слов’янських душах у другому десятилітті нашого фантасмагоричного ХХІ віку (як сказав В.Вишневський, “двадцать нервный век”). Із наддніпрянських авторів до цього найближче підійшов Олексій Чупа у «Казках мого бомбосховища” (15 новел про мешканців одного під’їзду).

Справді, зараз українці від Попраду до Дону і Кубані (а може навіть – від Нью-Йорку і Вінніпегу до Сіднею і Аделаїди) переживають унікальний етап нашого етногенезу, коли крайнощі сходяться і дають у результаті щось третє. Нова проза І.Яцканина якраз і є психологічним відображенням оцього переломного етапу нашої етнічної історії.

Теги: Іван Яцканин, новели, Пряшів

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати