Мандрівець

Завдяки видавцеві Ярославові Федишину і художникові Миколі Дем’яну книжка виглядає неначе подарунковий альбом, де все вивірено до титли і коми. Згадується, як на нещодавньому Львівському форумі  один з наших класиків жалівся: “Ну, глянь, Серьожо, на якому сірому папері вони мене видали”. Ні, у цій книжці все як у пісні: “Белая метелица, белая постель...” Нагадує контрастне  полотно екрану, на якому починається захоплюючий фільм. 

А дивитися є на що. Бо книжка цікава серед іншого ще й тим, що дозволяє прослідкувати еволюцію поезії одного автора упродовж більш як 50 років. Українська лірика знає зовсім небагато прикладів такого творчого довголіття і вірності жанру. Поети-шістдесятники, народжені напередодні або під час Другої світової, становлять особливий демографічний і естетичний феномен. Збіглей – один із них. 

У шістдесяті в нього домінують образи весни, дороги, мандрів, крику. Багато чого перегукується з творами ровесників. Якщо у Д.Павличка герой вирушає у житейську путь з сорочкою, вишитою червоними і чорними нитками, то тут “часник і хліб поклали у торбину”. Але й багато суто індивідуального, чого не сплутаєш ні з чиїм іншим: лаконізм, специфічна горянська лапідарність (кожен текст як зойк трембіти), схильність до притчі-приповідки, гранична концентрація змісту (афоризм – добре відредагований роман), полісемантика,  зухвале переосмислення народнопісенних образів, синтез фольклорних і модерних (а відтак – і постмодерних) мотивів, орієнталізм і геть вже несподівані ацтеки (втім вони – теж горяни). Поодинці це можна зустріти у багатьох, але у такому поєднанні – тільки у Збіглея. А ще – наскрізні образи, котрі вперше з’являються у шістдесяті, а потім негадано проступають через багато-багато десятиліть.

Серед них – образ дротаря, мандрівного ремісника, який ремонтує селянам різне начиння, обкручує дротом горщики (аби міцніше  трималися), а заодно продовжує віку й іншим речам. Епітети ніби й народні, а водночас і дуже авторські, індивідуалізовані: сухий хліб, червоні хмари, зелений вовк.

Після трагічного 1968 р. поет довго не публікувався, але ж писав. Це все вилилося у збірку 1980-го. Посилюється потяг до циклізації віршів, творення мікро-поем. З’являється прагнення вийти у “четвертий вимір”, тобто за межі дозволеного. Тому на фоні позірного аполітизму раптом вибухає: “Не буває все лиш неділя. Є ще сила, не байдужа до застою”.

У вісімдесяті вибухає тема моря. Для глибоко континентальної і гірської Прящівшини це топос якогось інобуття, справді паралельного світу з вищих вимірів, екзотичного космосу навпаки, задзеркалля. Через нього розкриваються категорії життя і смерті, любові і розлуки. Там “айсберги пливуть, шукаючи новий Титанік”. І поет прекрасно знає, чиє ім’я ховається за тим гучним псевдонімом, але все одно продовжує плисти. Значно розлогішими стають поеми – на 15-20 фрагментів, як-от “Жорстокість любові”. Це поема-інціація про постійне вмирання ліричного героя і його відродження у новій якості, про вміння піднятися над антагонізмом, поєднати непоєднуване: “Любове, твої кайдани, звільняють мене”.  І дві поеми про світові війни “1914-1918” і “Велика і світова”. Поема “Тиша” наче написана не людиною галасливого ХХ століття, а середньовічним монахом-ісихастом.

І ще. Українська література по цей бік Карпат – це література грандіозних нереалізованих проектів. Одна з таких фата-морган, про яку довелося чути  від багатьох письменників – закарпатський епос. Щось на кшталт місцевих «Калевали” чи «Калевіпоегу”, укладеного на основі наших пісень, балад, коломийок, усього співаного і не співаного фольклору. Мріяли про написання  чогось подібного сотні. Десятки навіть підступалися до цього титанічного проекту. Не вдалося поки нікому. Але як казали нам офіцери на військовій кафедрі: «Правильний підхід і відхід від викладача уже додає курсантові пів-балу до його оцінки”. Підхід-відхід Й.Збіглея – один з найцікавіших. Зветься він «Фрагменти з епосу”. Це про вічну мандрівку карпатських русинів через гори і віки. Завершується міні-поема цілком по-франківськи: “Епілога не буде. Існує лише пролог. Пролог народження історії”.

Для 90-х характерне посилення фольклоризму. Сконцентрованість традиційних образів сягає густоти тяжкої води, дейтерію і тритію, відтак починається ланцюгова реакція. “Посіяв вітер долю – виросла лобода”. “Шукав я папороть – знайшов сніг”.“Існує багато способів як вмерти, а ще більше – як жити”. З’являється історіософська поема “Сини Лаокоона”. І унікальний “Концерт для скрипки і вітру” – 25 фрагментів, кожен названий терміном на позначення манери виконання музичного твору. І “Спіральний триптих” про три стихії, де поет творить свій власний світ – не кращий і не гірший за існуючий, але таки свій. І поема “Дорога у країну м’яти і суниць”, тобто у память про власне дитинство, до його призабутих істин.

Початок ХХІ століття позначився загляданням у небо – єдине, що ще не спаплюжено? Нові образи – чужинця у власній землі, свята у пеклі, сплячого іконостасу, втомленого ангела. Осінь зеленого плюща – пронизливий символ: ніби й паразит, але ж зеленіє навіть тоді, коли вже все всохло, а око так ще прагне зелені. Ще більше посилюється давнє прагнення заглянути за межу: “За завісою повсякденності тужливу пісню співав гобой для нас двох”. Посилюється пісенність – “Петро Сагайдачний” і “Іван Сірко” аж просяться на ноти. І посилюється лапідарність. Це ж  треба – увібгати вітчизняну історію  останнього століття у два рядки: “Тітка Україна спить на подушці Грушевського”.

У нашому десятилітті відбувається штурм категорії історичного часу, робляться численні спроби проникнути у його сутність, збагнути суть восьмого дня у тижні, пережити “падіння вверх”, пору, “коли Бог спить”. Традиційний образ мандрівця переростає у фігуру провідника Мойсея, що фігурує у ряді віршів. З билин приходять дикі тури. Назва крайньої на сьогодні збірки – “Дикі тури в украденій країні”, бо ж навколо “таємна ніч диких турів”, усе найважливіше твориться за лаштунками, а не на авансцені. 2013-ий був в Україні часом епічної клептоманії на всіх рівнях: “Із сорочки украли вишивку. І яйце-писанку із дитячої скриньочки вкрали”.  Тільки в іншому вірші – спалах надії: “Світ украсти не можна, а забуті книжки теж читає хтось”. Звідси й молитва до трави: “Траво, бережи думки й прагнення святих, які ніколи не були святими, але їх думки й намагання святіші від святих”.

Тяжко бути поетом у прозаїчному світі. Ще тяжче нести цей хрест стільки десятиліть. Нагадує пан Йосиф “двох Олександрів”, яких згадує в одному з віршів – Духновича і Павловича. Особливо останнього – сільського пароха з Маковицької церкви просто неба. Ніби й перехрестя шляхів, але поети з цих країв якось завжди були приречені на брак до них читацької уваги. Тільки зараз творчість Й.Збіглея іде у повній мірі до загальноукраїнського читача, причому не тільки на Закарпатті, а й за перевали, де він стане для багатьох справжнім приємним відкриттям.   

Теги: Йосиф Збіглей, поезія, Михайлівці

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати