Місцями життя і звитяги Ференца Ракоці ІІ

Фото автора

Кілька з них тісно пов’язані з нинішніми українськими землями – Закарпаттям і Поділлям. У Мукачівському замку він зростав і мужнів, у Бережанах на Тернопіллі  6 травня 1703 року видав «Бережанську ві­до­зву», в якій закликав свій народ до боротьби, а 7 червня неподалік закарпатського села Довге його «найвірніші воїни»-куруци дали перший бій військам Габсбургів. Нині  ці міс­ця є не лише чудовими туристичним атракціями, а й об’єктами пізнання та особистого дотику до славної минувшини наших прадідів.

Усе почалося у Борші

В очікуванні нащадка князя Ференца Ракоці І його дружина Ілона Зріні 27 березня 1676 року покинула не надто міцний перед набігами бунтівників осідок у родовому маєтку Шарошпотака і відправилася народжувати у добре укріплений замок Мукачева. Однак перейми почалися уже в дорозі, і княжа карета завернула до невеликого замку в с.Борша, яке нині знаходиться на території Словаччини. Тут, у кутовій кімнаті другого поверху й уздрів світ майбутній символ національно-визвольних змагань угорців Ференц Ракоці ІІ. Згодом малюка перевезли до бабусі Софії Баторі в Мукачівський замок Паланок.

Палац у Борші побудований XVI ст. у стилі середньовічних так званих замків на воді. У 1688 році палац було спалено австрійцями, після чого родина Ракоці в ньому більше не мешкала. У 1938–1939 роках замок реконструювали та утворили музей. Починаючи з 90-их років тут проходить повільний процес його реконструкції. Сьогодні тут діє експозиція робіт місцевих майстрів – копії відомих портретів Ференца Ракоці ІІ, прапор «Pro libertate» та копія колиски маленького, як іменують його словаки, Франтішка Ракоці ІІ. 

Коли стан породіллі поліпшився, вона повернулася до Шарошпотака. 8 червня 1676 року раптово помер батько – Ференц Ракоці І. Ілона Зріні взяла на себе обов’язки управителя Шароського комітату, а виховання та захист хлопчика. У вересні 1685 року вона з дітьми переїхала до Мукачівського замку.

За Мурами Паланку

У листопаді цього ж року імператорське військо розпочало штурм замку. Гарматні постріли, нічні бомбардування тривали кілька днів. Мукачево у ХVІІ столітті вперше (за 330 років до скандальних вибо­рів мера) стало загальноєвропейською сенсацією. Листівки розносили новини про мужні вчинки Ілони Зріні, її прославляли при дворах, у містах. Король Франції Людовик XIV назвав її найвідважнішою жінкою Європи. Вона керувала обороною замку, ходила від вежі до вежі, дбала про поранених. У 1686 році з Мукачева йшли новини до Європи з надією на дипломатичну до­помогу. З часом захисникам Мукачева, як й українцям сьогодні, стало зрозуміло, що розраховувати на допомогу Європи – годі. Запаси замку вичерпались протягом двох з половиною років облоги, і 17 січня 1688 року його було передано в руки імператор­ських військ. 

– Сьогодні у замку діє Мукачівський історичний музей. Спільно з музеєм Ракоці у               м. Шарошпотак та Східнословацьким історичним музеєм у м. Кошице розроблено нову експозицію, присвячену життю Ференца Ракоці ІІ – каже директор закладу Михайло Беленканич. – Експозиція стосується не лише мукачівського періоду його життя, а й охоплюватиме всі найголовніші віхи біографії.

У рамках проекту транскордонного туристичного шляху «Місцями слави Ракоці», що реалізується програмою прикордонного співробітництва ЕІСП та фінансується з фондів ЄС, зроблено ремонти у експозиційних залах, розширено експозицію, яка поповнилася картинами, подарованими Генконсульством Угорщини в Ужгороді. У рицарському залі буде можливість проводити заняття студентам і школярам. Створюється ремісниче містечко ткацького виробництва, де у вихідні діятимуть майстер-класи. На період зимових свят усі атракції мають запрацювати, тож відві­дувачі замку з різних країн матимуть змогу розширити своє пізнання нашої спільної минувшини.

Оберіг спільної історії

Після капітуляції замку в Мукачеві Ілону Зріні та її доньку Юліану доправили у монастир до Відня, а Ференца – до єзуїтського коледжу в Чехії, по закінченні якого навчався в Карловому університеті в Празі. Навесні 1694 року молодий князь став ішпаном (управляючим) Шаріського комітату та одружився з Кароліною-Амалією Гесенською-Рейнфальс. Молоде подружжя повернулося у родове гніздо – Шарошпоток й облаштувало у ньому  розкішний двір. Там знаходилися архів, бібліотека, родинна скарбниця.

Замок Ракоці знаходиться у центрі Шарошпотока і є його найстарішою архітектурною пам’яткою та, водночас, одним із найцінніших замків-палаців Угорщини. «Історичним центром ви­значного замкового комплексу, який знаходиться в парку на березі річки Бодрог, є Червона вежа епохи пізнього Відродження, де під час визвольної війни у 1708 році провели останнє засідання Державних зборів. Звідси князь вирушив у вигнання після придушення повстання. Сьогодні у замку працює Угорський Національний музей Ракоці», – каже його директор Едіт Тамаш. Постійні експозиції ілюструють історію замку та визвольної війни. Одним з оригінальних експонатів є стіл, виготовлений майстром із с. Підполоззя Воловецького району, на якому ночував князь.

Із самої вежі відкривається чудовий вид на місто та розташовані неподалік Земпленські гори. У 2006 році, внаслідок археологічних розкопок, на території замку було віднайдено ливарну майстерню ХVІІ ст. з виготовлення гармат. Нині її відновлено в якості об’єкта спадщини родини Ракоці.

У книгозбірні Шарошпотоцького колегіуму, яка діє з початку ХVІІ ст. і в якій 1745 року побував Григорій Сковорода, зберігаються унікальні видання, серед яких віденська «Теологія схоластика» 1404 року, видрукувана у Німеччині 1483 року Біблія та перша угорська Біблія 1590 року. Деякі унікальні екземпляри видань були реквізовані СРСР під час Другої світової війни, однак сьогодні повернуті господарям. 

Збережений і реставрований замок, відремонтовану кілька років тому книгозбірню з раритетними експонатами, макет ливарної майстерні нині можна відвідати і зануритися в ту сувору і романтичну епоху. Не менш цікавою видасться і прогулянка чистим, заквітчаним, доглянутим, без претензій і лоску великих міст, зате комфортним і затишним провінційним 13-тисячним Шарошпотоко – справжнім оберегом спільної історії україно-угорського пограниччя. Звідси рукою подати до Шаторальяуйгея, де розташовано оригінальний Музей угорської мови ім. Казінці, надсучасний гірський атракціон та знаменитий своїми винами Токай.

 Найвірніший народ

18 квітня 1701 року молодого князя було кинуто до в’язниці австрійського Нойштадта. Проте дружина змогла підкупити за 30 тис. форинтів капітана охорони в’язниці Лемана, після чого князь утік до Польщі, де перебував у Бережанському замку коронного гетьмана Адама Сенявського.

Погіршення економічного та соціального становища в Угорщині на початку ХVІІІ ст. породило потужний «рух куруців». Повстанців очолювали наші славні пращури Іван Беца, Федір Бойко, Іван Пинтя та інші талановиті ватажки з народу. 7 чер­вня відбулася Довжанська битва.  Після певних вагань Ракоці очолив повстання і виступив з Галичини назустріч своєму війську. У галицькому літописанні відзначається,  що він ішов «стрийським гостинцем, через Сколе... дня 1 червня. Через село Климець з’єднався він з мукачівськими повстанцями – куруцами».

Армія куруців у 1706 році налічувала майже 120 тис. За національною ознакою у війську переважали русини, за ними – румуни, словаки, а лише відтак – угорці. Саме тоді Ракоці назвав наших предків «gens fidelissima – мій найвірніший народ». 17 вересня зав’язалися запеклі бої за Ужгород, а на початку листопада повстанці почали облогу Мукачів­ського замку й 16 лютого 1704 року оволоділи ним. 26 лютого капітулював і ужгородський гарнізон, новим командиром якого став Іван Беца. Сім наступних років Ужгород був однією з головних баз повстанців. Наївні селяни щиро розраховували на скасування кріпацтва. Але князь не поспішав виконувати своїх обіцянок. Між тим на Закарпатті поширювався голод, селяни стали полишати військо. 22 січня 1710 року відбулася остання велика битва з австрійськими військами, де куруци знову зазнали поразки. 24 червня капітулював останній оплот Ракоці – Мукачево. Не склав зброї і продовжив діяти як опришок ватажок куруців Іван Беца, а згодом командування загоном перебрав його син, теж Іван.

Визвольна війна справила на Закарпаття дуже суперечливий вплив, призвела до великої руїни, значних демографічних та матеріальних втрат, так і не вирішивши фактично жодної соціальної проблеми, котрі й спричинили це повстання. Однак пам’ять про героїчний дух тієї боротьби, звитягу наших предків міцно утвердилася у свідомості наступних поколінь закарпатців.

Предтеча культурної столиці Європи

18 жовтня 1710 року князь Ференц Ракоці ІІ востаннє відвідав Шарошпоток, а 21 лютого 1711 року перетнув кордон поблизу воловецького села Завадка та виїхав до Польщі. Останні 15 років життя прожив у Туреччині – у містечку Родошто, куди зі своїми найвір­нішими друзями прибув у 1720 році. Місце, де вони проживали, і до сьогодні називають «вулицею угорців». 8 квітня 1735 року, на 59-му році життя, князь Ференц Ракоці ІІ відійшов у вічність.

Спочатку його поховали в Родошто, а потім перепоховали у Константинополі, біля матері. Тільки після укладення Компромісу між Габсбургами та угорським народом у 1867 році розпочався загальнодержавний рух за перепоховання. Угорці прагнули останнім спочинком для князя обрати Будапешт. Відень побоювався акцій масового поклоніння символу незалежності країни, хотів уникнути можливого «паломництва» та напливу людей до міста, пов’язаних із перепохованням керівника національно-визвольної війни, і шукав альтернативу. Закарпатський історик-краєзнавець Отокар Касинець каже, що Мукачево теж претендувало стати місцем усипальниці князя і взялося зводити споруду, яка згодом стала і нині є мерією. Однак імператор Франц-Йозеф розсудив по-своєму – у 1904 році він дозволив повернення Ракоці та його соратників до Кошиць (саме таку назву вживають українці Словаччини) – найбільшого історичного й культурного центру східних теренів тодішньої угорської імперії. Прах  Ракоці було перевезено 27 жовтня 1906 року, а 29 жовтня муміфіковане тіло поміщено в крипт найсхіднішого готичного собору Європи – Святої Алжбети, що на центральній площі Кошиць.

Чому Ференц Ракоці ІІ перепохований у Словаччині? Директор Східнословацького музею в Кошицях Роберт Поллак каже, що на те є кілька причин: «По-перше, у Кошицях Ракоці неодноразово перебував і жив, на відміну від Будапешта. По-друге, у Кошицях в Старій єзуїтській церкві, яка нині носить ім’я Ракоці, похований батько – Ференц Ракоці І. Це були основні причини, чому тіло Ракоці знайшло спочинок саме в нас». 

Для увічнення пам’яті Ракоці у 1913 році в Кошицях розпочали будівельні роботи по зведенню пам’ятного будинку «Родошто». Однак через рік почалася Перша світова війна і роботи було зупинено. У 1918 році, після трагічного для угорців і довгоочікуваного для її сусідів Тріанона, місто відійшло до новоствореної Чехословаччини й аж до 1937 року, коли словацькі Кошиці знову стали угорським Кашша, релік­вії, пов’язані з Ракоці, ховали в підвалі одного з місцевих будинків. У 1940-му роботи у «Родошто» продовжили, але завершити завадила вже Друга світова війна, яка для Угорщини закінчилася черговим переділом територій, внаслідок якого угорське Кашша знову стало словацькими Кошицями. Радянська окупація країн Центральної Європи ще на 60 років відклала завершення робіт над пам’ятним комплексом Ракоці. Нарешті у 2006 році митарства реліквій закінчилися – комплекс «Родошто» був завершений. Сьогодні у його стінах можна побачити речі Ракоці, у тім числі й зроблені ним власноруч, і привезені з Туреччини артефакти з часів урочистостей по перепохованню. Зокрема й оригінальний вінок від Мукачівської Греко-Католицької єпархії, виготовлений із чистого срібла). Кожен листочок містить напис того села, у якому був храм єпархії. А таких було аж 388.

Сьогодні Кошиці – друге за населенням та й значенням місто Словаччини. Під гаслом «Культура твого міста народжується у твоєму серці» у 2013 році, разом з французьким Марселем, місто отримало статус культурної столиці Єв­ропи. У центральній частині міста, яка перебуває під охороною ЮНЕСКО, розташовано колишній капітанський дім, який служив Ракоці штабом. Сьогодні там діє технічний музей з надзвичайно цікавою колекцією експонатів. Поруч костел, зведений на честь бабусі князя Софії Баторі, будівля міського оперного театру та «співаючий фонтан».

Знакові об’єкти сучасності, зведені під час підготовки міста до континентальної культурної події, – екстрасучасний «Культурпарк», що постав на місці колишніх казарм, та модерний «Кунстхалл» на воді – замість закинутого басейну. Про архітектурні принади десятків хра­мів і сотень будівель мовчу – їх просто треба бачити. Що й рекомендую зробити.

Місцями життя і звитяги Ференца Ракоці ІІ подорожував, оповіді істориків нотував                                   і фотографував Василь Ільницький.

Теги: життя, звигяги, Ференц Ракоці

7 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати