Від батька – до сина - 3

3. На зламі епох

Збудована прадідом Федором на початку ХХ ст. хата у Розтоці чимраз ставала затісною для підростаючих легінів і, незважаючи на хронічні нестатки, у 1937 році вони задумали збудувати новий дім. Волівський окружний уряд 8 липня 1938 року надав їм за одну коруну на од­нім аркуші паперу дозвіл на будівництво, проект хати та план його прив’язки на міс­цевості. У тому ж році вони купили ліс, з допомогою од­носельців звезли деревину та кам’яні брили для фундаменту. Зводити дім, окрім найнятих майстрів, прийшли на поміч й приятелі діда Василя, котрі ніколи не упускали нагоди підсобити його ще пі­знаючим науку життя синам чи то порадою, чи роботою.

Нову оселю хлопці будували модерною: крита дранкою, мощена дерев’яною підлогою, з цегляними грубками і димоходами, поштукатуреними стінами і стелею, просторою світлицею, великими скленими вікнами, підвалом-пивницею та довгим присінком, що згодом перетворився у закритий ганок, ззовні оббита різьбленими фігурними шинглами. Пізніше, у радянські часи, батько покрив хату черепицею, завів електрику та водогін, а замість цегляних пічок змурував кахельні.

Та смерекова отча хата стоїть у Роз­тоці й нині. За 75 літ від її порогу у безвість життя пролягло багато сумних і радісних доріг. Звідси, виконуючи дідів заповіт, повів мій батько у світ широкий, що починався у 1938-му з горожанської школи у Воловому, стрика Юру; звідси у 1940-му пішов у свою першу й ос­тан­ню в житті закордонну подорож, що назавжди обірвалася у концтаборі Печорлагу, стрико Михайло; сюди 26 лютого 1941 року привів батько із сусіднього Скотарського дру­жину Гафію, а вже за кілька місяців мадярським гонведом відбув на війну; тут відгуляли свої весілля тітки Анна Юраш і Гафія Шкирта; у цій хаті 17 січня 1946 року з’явилася на світ, а 24 серпня 1968-го, коли радянські танки «прасували» Вацлавське наместє у Празі, свальбувала моя єдина рідна сестра Марія; звідси 9 квітня 1973 року проводжали в останню дорогу мою бабусю Марію, котра замінила мені увесь персонал місцевого дитсадка та шкільної групи продовженого дня і впродовж усіх 13 літ нашого спів­життя чи не щодня захоплювала мене надцікавими розповідями на тему «як то давно було»; останнього серпневого дня 1975 року звідси почалася моя дорога у самостійне життя; тут з нетерпінням чекали на приїзд і тішилися внуками Олегом, Наталею, Лесею і Мирославою мої посивілі батьки. Зрештою, вік і недуги змусили і їх наприкінці 90-их зважитися назавжди загасити родинне вогнище і перебратися доживати віку до дітей в Ужгород. Тепер у рідних мені стінах живуть чужі люди...

Тривожної осені 1938 року батька призвали до чехословацької армії. Служив він у Чехії, де й застав його черговий переділ Європи. По розпаду Чехо­словаччини у 1939 році батькову війсь­кову частину розукомплектували, залишивши у ній тільки словаків та закарпатців. У перших числах березня 1939 року він ще встиг сфотографуватися з однополчанами перед казармою на словацькій території. За кілька днів, 14 березня, лідер Словаччини Йозеф Тісо проголосив незалежність своєї країни, а через день, 15 березня, Августин Волошин – Карпатську Україну, тож усіх закарпатців відпустили додому.

Із чехословацької армії батько на все життя перейняв звичку чи не щовечора «пуцувати» до блиску взуття, тримати у встановленому ним порядку домашні сільськогосподарські та столярні інструменти, і не дай Боже комусь з домашніх покласти на місце клепача долото, корбу на місце дяглова, а оцонки переплутати з клі­щами! По неділях він часто просив маму приготувати кнедлики з лекваром та каву з молоком, а сам сніданок проходив під музику духових орке­стрів, які транслювали празькі радіостанції.

Злам 30–40 років минулого століття став у нашому краї справжнісіньким виром суспільно-полі­тичних по­дій. Розпад Чехословаччини, проголошення Карпатської України, угорська окупація, масова втеча молоді до СРСР, мобілізація на фронти Другої світової війни, прихід Червоної армії, визволення, возз’єднання та репресії і колективізація – усі ці потрясіння, через котрі довелося пройти сотням тисяч закарпатців, вмістилися у якихось десять літ життя одного покоління – покоління моїх батьків.

Після окупації Карпатської України угорськими військами у березні 1939 року тисячі краян, рятуючись від тюрем, нужди, мадяризації, примусової мобілізації на фронт та у трудові табори, шукали прихистку у «руських». Стрико Михайло Ільницький, уникаючи призову до угорської армії, наприкінці 1940 року втік до Радянського Союзу, що після 17 вересня 1939 року вже був поруч, за Бескидом, за півгодини ходьби від рідної хати у Розтоці. Угорської мобілізації дядько уник, але не уник загибелі у сталінському концтаборі на Печорі, куди його запроторили «руські браття» за нелегальний перехід кордону СРСР.

Каторжний труд на лісоповалах та в копальнях, масові епідемії, харчування впроголодь, знущання табірної адміністрації та кримінальних злочинців ув’язнені витримували здебільшого рік-два. Мій стрико протримався півтора – у 1941-му його не стало. Правду про його сумну долю родина довідалася аж у 1990 році, коли за горбачовської перебудови розпочався процес реабілітації жертв політичних репресій. Тоді родичам разом з рішенням Закарпатського обласного суду про реабілітацію дядька повернули і його особисті речі, котрі мав при собі під час арешту: документи, видані чеською та угорською владою, фотографії і саморобний записничок з текстами українських, словацьких, угорських народних пісень та ...Інтернаціоналу Ежена Потьє.

Батько теж збирався «до руських», однак на той час він уже зустрічався з мамою. Очевидно, кохання стало для нього головним стримуючим фактором, що в кінцевому підсумку й зберегло йому життя. По втечі стрика Михайла шанси батька залишити напризволяще свою матір з трійкою малолітніх дітей і кохану дівчину та податися в СРСР уже дорівнювали нулю, тож він надумав одружитися. По Різдву 1941 року у Скотарське, до шанованої родини Беців, за­слали сватів, а в лютому відсвальбували. Та недарма кажуть, що коли бідний жениться – ніч коротка. Так бу­ло і в моїх ба­тьків. Тішитися молодятам судилося недовго – уже восени того ж 1941-го мій батько Іван Іль­ницький, а згодом і вуйки Павло Беца (1914 р.н.) та Михайло Вощепинець (1910 р.н.) були мобілізовані до угорської Коро­лівської армії. Регент Міклош Гор­ті заборгував фю­реру за його згоду на окупацію Карпатської України, тож форсовано набирав рекрутів для вій­ськових частин, що у якості союзників Вермахту від­правлялися з берегів Дунаю через Карпатські перевали на східний фронт.

Батькові, можна сказати, поталанило – він потрапив в артилерійську частину Першої угорської армії, котра була розквартирована на Прикарпатті неподалік Надвірної та Делятина. Оскільки він, як і більшість вояків з числа укра­їнського населення Закарпаття, не розумів мови своїх мадярських командирів, його призначили їздовим до коней, що тягали гармату. У бойові дії полк вступив уже в березні 1945-го неподалік Балатона. У тих заключних боях Другої світової батько й отримав поранення від кулі солдата третього Україн­ського фронту. А поки лікувався у госпіталі Сомбатгея, що під австрійським кордоном, війна скінчилася. Провівши більше трьох років на фронті, він упродовж усього подальшого життя не міг, не мав права називатися фронтовиком, бо носив на війні однострій і погони «не тієї» армії.

Ось майже і все, що мені вдалося ще у юності довідатися про фронтові дороги свого батька. Поки мені було цікаво слухати оповіді про війну, він не мав особливого бажання розповідати їх, коли ж він став схильним вдаватися у спогади, часу слухати їх не стало у мене...

Аж наприкінці травня 1945 року батько повернувся з війни, а через три роки вступив у перший у районі колгосп, котрий організував у Розтоці брат Юрій – на той час 23-річний інструктор Волів­ського окружкому партії.

Наступний, майже 50-літній радянський період, був чи не найбільш суперечливим в історії нашого краю. З одного боку – розділ графських, церковних та лихварських земель між бідняками, відкриття в Ужгороді університету, запровадження справді безкоштовних і доступних для сотень тисяч малоімущих краян освіти та медицини, бу­дів­ництво нових промислових підпри­ємств, електрифікація сіл, запровадження української мови в освіті та справочинстві справді вселяли оптимізм.

З іншого – масові арешти та ув’язнення українських патріотів, творців і оборонців Карпатської України, національно свідомої молоді, репресії проти закарпатців угорської та німецької національностей, нищення греко-католицької церкви, примусовий набір у заклади ФЗО та направлення на роботу в Донбас, відверте фабрикування охранкою кримінальних справ з політичних мотивів. Як не сумно, але нашу одвічну звичку «топити» свого сусіда режим використовував сповна.

Мій батько теж мало не поплатився свободою, а може, і життям. Оскільки у нього була чи не найновіша у селі хата, йому вселили квартиранта – майора держбезпеки, а для його потреб провели телефон. Майор по понеділках їздив у Воловий із звітами про проведену роботу, в інші дні нишпорив навколишніми селами у пошуках «ворогів народу», а вечорами проводив у зайнятій ним крайній кімнаті «співбесіди», зміст яких фіксував у зошиті. Одного разу, коли майора не було вдома, за­дзвонив телефон. Батько, за дорученням майора, підняв слухавку. Зміст розпорядження слід було зафіксувати у залишений майором зошит. Яким було здивування батька, коли, розгорнувши записи, він побачив свід­чення сусіда про свої «гріхи» у чехо­словацькі часи.

А мова ось про що. Чеська влада була активною у просвітницькій діяльності, дбала про культуру побуту, гігієну, ведення господарства верховинців. У кожному селі підшуковували метикуватих, беручких ґазд та заохочували їх до новацій, щоб інші односельці тягнулися за ними. У Розтоці одним з таких був мій батько. Йому безкоштовно дали саджанці яблунь, груш, слив, кущів смородини та агрусу і зобов’язали ретельно доглядати за молодим садом та вести облік виконаних робіт. Потім йому збудували бетонну яму, куди він мав збирати рідку гноївку та удобрювати нею власні поля для кращої родючості. Спробувавши смак яблук, слив, ягід, побачивши рясні батькові сіножаті, односельці поступово бралися садити фруктові дерева та удобрювати «мустом», що досі витікав у потічок, власні крутосхили. Та за радянської влади це вже вважалося «гріхом», про що «уполномоченого» детально поінформував вайлакуватий сусід, якого сільські гостро­слови заслужено прозвали «Пердя».

Безпекар мав готовий матеріал, щоб «шити справу», однак батько таки був фартовим. Майору не судилося прибути на понеділкову нараду у Воловий – за два дні до цього він напився до безпам’ятства на весіллі у Нижньому Студеному і влаштував стрілянину, у результаті якої смертельно поранив місцевого жителя. Майора негайно забрали з району кудись подалі від гріха, а його записами так ніхто й не поцікавився...

Закінчення буде

Весілля батьків, 1941 рік

Стрико Михайло, в’язень Печорлагу, 1940 рік

Батько Іван в  угорському війську, 1941 рік

Батько, стрико Юрій та їхній вуйко Василь Вощепинець  (у центрі), 1950 рік

Теги: батько, дід, син

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати